Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Коли лікар пішов, Назар Семенович знову сів. Сили ніби витекли з нього. Мирон вижив — цього разу. Та радість не приходила. На її місці стояло холодне запитання: як жити далі, якщо правда здатна вбити його сина буквально?

— Я хочу поговорити з ним, — сказав Данило.

Назар Семенович підвів голову.

— Йому не можна хвилюватися.

— Я не кричатиму.

— Ти не розумієш…

— Розумію більше, ніж вам здається, — Данило стиснув малюнок, який приніс із собою з квартири. — Я знайшов брата. І ледь не втратив. Я маю хоча б сказати йому, що я не ворог.

Вранці Мирон лежав в окремій палаті, блідий, нерухомий, із тонкою трубкою біля руки. Він не спав, просто дивився в стелю. В його обличчі не було ні злості, ні сліз — лише втома, від якої він здавався старшим за свої вісімнадцять.

Данило зайшов тихо. Степан Якович і Назар Семенович лишилися за дверима.

— Привіт, — сказав він.

Мирон повільно повернув голову.

— Привіт.

Данило сів на край стільця, не знаючи, куди подіти руки.

— Як ти?

— Живу, — Мирон спробував усміхнутися. — Поки виходить.

— Не кажи так.

Вони помовчали. За вікном сірів лікарняний двір, на склі тремтіли бліді відбитки.

— Я бачив твої малюнки, — сказав Данило. — Портрет Назара Семеновича. Ти дуже сильний художник.

— Дякую.

— І я… — Данило видихнув. — Я був злий. Я й зараз злий. На нього. На все. На ці вісімнадцять років. Але коли ти вчора лежав на підлозі, я злякався. По-справжньому. Подумав, що не встигну навіть дізнатися, який ти.

Мирон відвернувся до вікна.

— Я сам не знаю, який я тепер.

— У тебе є я, — сказав Данило незграбно, але твердо. — І дід. Ми не вимагатимемо, щоб ти одразу нас полюбив. Але ми є.

Мирон тихо спитав:

— А він? Хто він тепер?

Данило довго мовчав.

— Людина, яка вчинила жахливо, — нарешті сказав він. — І людина, яка врятувала тобі життя. Я не знаю, як це поєднати. Але знаю: він любить тебе.

Мирон заплющив очі, і по скроні скотилася сльоза.

— Найстрашніше, що я теж люблю його. Навіть тепер. І від цього мені болить ще більше.

Данило обережно поклав долоню йому на плече. Він не вмів утішати, не знав правильних слів. Він просто лишився поруч. І в цій незграбній тиші між братами вперше проросла тонка, крихка нитка зв’язку…