Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Назар Семенович бачив Мирона в ці дні частіше через чужі слова, ніж власними очима. Лікар виходив із палати й казав: температура нормальна, пульс спокійніший, спав краще, апетит слабкий, але з’явився. Кожна така фраза ставала для старого маленькою дозою повітря. Він чіплявся за медичні показники, бо з людським боком того, що сталося, впоратися не міг.

Він приносив у лікарню акуратно складені речі: м’яку кофту, улюблений альбом, олівці, книжку, яку Мирон колись перечитував у періоди відновлення. Передавав усе через Данила або медсестру. Сам залишався за дверима, ніби людина, що прийшла до дому, в який більше не має права ввійти. Іноді він чув із палати тихий голос сина й завмирав, не рухаючись, доки цей голос не стишався.

Степан Якович якось застав його біля вікна в кінці коридору. Назар Семенович стояв так нерухомо, що здавався частиною лікарняної стіни.

— Ви ж можете зайти, — сказав старий.

— Якщо він попросить.

— А якщо не попросить через гордість?

Назар Семенович гірко всміхнувся.

— Значить, я маю поважати хоча б це. Все інше я в нього вже відібрав.

Степан Якович нічого не відповів. Він і досі злився. Іноді гнів підіймався в ньому з колишньою силою, особливо коли він уявляв Ларису, яка померла, не обійнявши другого онука. Та тепер, дивлячись на згорблену спину лікаря, він уже не міг бачити в ньому лише викрадача. Перед ним був чоловік, що вчинив непростиме й розплачувався за це не законом, а кожним вдихом.

Данило тим часом учився бути братом. Це виявилося складніше, ніж просто вимовити слово. Йому хотілося негайно зайняти місце в житті Мирона, та він швидко зрозумів: близькість не можна вимагати, навіть якщо у вас одне обличчя й одна кров. Він приносив сік, поправляв подушку, розповідав смішні випадки, а потім, помітивши втому Мирона, замовкав. Учівся чути паузи. Учівся не сперечатися, коли брат хотів мовчати.

Мирон приймав усе це обережно. Іноді дякував поглядом, іноді відвертався, коли розмова торкалася минулого. У ньому водночас жили кілька людей: син Назара, онук Степана, брат Данила, дитина Оксани, хлопчик, якому брехали, і юнак, якому подарували життя. Усі вони сперечалися між собою, і жоден поки не міг перемогти.

Одного вечора, коли Данило вийшов по воду, Мирон спитав у медсестри, чи стоїть батько в коридорі. Та кивнула. Мирон заплющив очі.

— Нехай не йде, — сказав він майже нечутно. — Тільки поки що не заходити.

Коли ці слова передали Назару Семеновичу, він сів на найближчу лаву й довго не міг підвестися. Для інших це була лише відстрочка, обережне «ще ні». Для нього — перша тонка тріщина в стіні, за якою тліла надія…