Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

Данило підійшов до розкиданих аркушів. Один малюнок лежав окремо, майже біля ніжки ліжка. Він підняв його й побачив портрет Назара Семеновича.

Старий лікар був зображений сидячи в кріслі з книжкою в руках. Малюнок був зроблений простим олівцем, та в ньому було стільки тепла, що в Данила перехопило горло. Мирон передав втомлені повіки, складки біля губ, трохи сутулу посадку голови — і головне, погляд. Не погляд злочинця. Не погляд людини, що вкрала дитину. Погляд батька, який любить до болю.

На звороті нерівним почерком було написано: «Найкращому татові. У день мого народження».

Данило довго дивився на ці слова. Гнів, що тримав його весь день, раптом утратив колишню ясність. Він не зник, ні. Та поруч із ним виникло щось інше — розуміння, від якого не ставало легше.

— Він любить його, — сказав Данило тихо. — По-справжньому.

Степан Якович стояв біля вікна й дивився туди, де давно згасли вогні швидкої.

— Так, — відповів він. — Любить.

У лікарні їх зустріли білі стіни, стерильний запах і коридор, де час тече інакше. Мирона повезли в реанімацію. Назара Семеновича туди не пустили, попри його прохання й колишні зв’язки. Він сів на жорстку лаву навпроти зачинених дверей і ніби скам’янів.

Степан Якович і Данило сіли поруч. Учора вони були чужими й ворогами, сьогодні їх єднали одні двері, за якими лежав хлопець, однаково потрібний кожному з них.

Минуло кілька годин. Ніхто не говорив. Назар Семенович уперше за довгий час молився — навіть не словами, а всією втомленою душею. Степан Якович згадував, як тримав новонародженого Данила й навіть не підозрював, що десь поруч другий онук бореться за дихання. Данило думав про брата: про чужий голос, схоже обличчя, тремтячі руки, про те, як безглуздо було знайти людину й одразу чекати, чи виживе вона.

Під ранок двері реанімації відчинилися. Вийшов лікар — молодий, втомлений, з уважними очима.

— Рідні Мирона Коваленка?

Назар Семенович схопився.

— Я його батько.

Степан Якович підвівся слідом.

— Я дід.

— А я брат, — сказав Данило.

Лікар кинув на них швидкий здивований погляд, але розпитувати не став.

— Криз вдалося зняти. Напад спровокований нервовим потрясінням. Серце слабке, ви це знаєте. Будь-який сильний стрес може бути небезпечним. Зараз він спить під седативними препаратами. Відвідування — пізніше. І лише одній людині…