Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

На порозі стояли двоє.

Першим Назар Семенович побачив літнього чоловіка — високого, прямого, з густими сивими бровами й обличчям, у якому кожна зморшка ніби була висічена різцем. Від нього віяло звичкою командувати й не відступати. Такі люди не підвищують голосу без потреби: досить погляду, щоб стало ясно — сперечатися з ними небезпечно.

Та не цей чоловік змусив Назара Семеновича вчепитися пальцями в дверний одвірок.

Поруч стояв юнак. Йому було близько вісімнадцяти, і старому лікареві здалося, що перед ним постав Мирон — тільки інший, ніби написаний густішою фарбою. Те саме русяве волосся, схожий лоб, той самий вигин губ, ті самі сіро-сині очі. Та в цьому хлопцеві не було Миронової крихкості. Він тримався впевнено, навіть зухвало; плечі в нього були ширші, підборіддя твердіше, погляд пряміший. І в цьому погляді Назар Семенович прочитав ворожість.

Час провалився. Усе довкола — сходовий майданчик, запах пилу, щілина світла з квартири — зникло. Залишився тільки цей юнак, живий доказ того, що минуле не померло, не розчинилося в паперах, не замовкло назавжди.

— Назаре Семеновичу Коваленко? — спитав літній чоловік.

Це прозвучало не як запитання. Радше як оголошення вироку.

Назар Семенович кивнув. Голос не слухався.

— Я Степан Якович Гордієнко, — сказав незнайомець. — Батько Оксани. А це мій онук Данило.

Данило.

Ім’я вдарило в пам’ять так різко, ніби хтось розкрив стару рану. Так назвали того здорового немовля, якого Назар Семенович колись виніс у родину Гордієнків. Того хлопчика, якого він не бачив вісімнадцять років і якого тепер упізнав одразу — по крові, по обличчю, по страшній схожості.

— Чого ви хочете? — вимовив він, сам не впізнаючи власного голосу.

— Розмови, — відповів Степан Якович. — Довгої. І без брехні.

З кухні долинув голос Мирона:

— Тату, хто там?

Назар Семенович похолов.

— Ніхто, синочку! — крикнув він надто швидко. — Помилилися дверима!

Він спробував зачинити двері, та Степан Якович поставив ногу в проріз. Начищений черевик не зрушив ні на міліметр.

— Не раджу продовжувати, лікарю, — тихо промовив він. — Ми знаємо, що він тут.

Данило ступив ближче. Обличчя його було блідим, щелепи стиснуті.

— Де він? — спитав він. — Де мій брат?

Слово «брат» пролунало в передпокої так голосно, ніби розбило щось невидиме. Назар Семенович зрозумів: відмовлятися більше нікуди. Брехня, що служила йому сховком, стала кліткою, і двері цієї клітки розчинилися…