Після смерті молодої породіллі лікар забрав одного з близнюків до себе, і за вісімнадцять років минуле повернулося до нього

— Проходьте, — сказав він майже беззвучно.

Степан Якович і Данило зайшли. Коли Назар Семенович зачинив за ними двері, клацання замка здалося йому сухим ударом молотка. Він провів гостей до вітальні — великої кімнати з важкими меблями зі світлого дерева, книжковими шафами й старим кріслом біля вікна. Тут кожна річ пам’ятала його батьків, покійну дружину, роки до Мирона й роки після. Тепер ця кімната мала стати місцем суду.

— Тату? — Мирон вийшов із коридору й зупинився.

Тиша обвалилася миттєво.

Він побачив Данила. Данило побачив його. Двоє юнаків застигли навпроти один одного, як віддзеркалення в різних дзеркалах: однакові риси, різні життя. Мирон дивився широко розплющеними очима, в яких дитяче здивування швидко змінювалося переляком. Данило, що увійшов у квартиру з гнівом, раптом розгубився, ніби чекав побачити не людину, а привида, не брата, а доказ родинної трагедії.

Назар Семенович стояв між ними й відчував, як серце рветься на частини. Перед ним були два хлопці, розділені його рішенням. Один виріс поруч із ним, під його руками, під його безсонною турботою. Другий прожив вісімнадцять років у домі, де горе так і не вийшло з кімнат. Обидва були живі. Обидва мали право на правду. І обидва могли тепер зненавидіти його.

Першим опанував себе Степан Якович. Він сів у крісло без запрошення, повільно, важко, ніби займав місце не гостя, а судді.

— Ну що ж, лікарю, — сказав він. — Пояснюватися доведеться.

Назар Семенович ковтнув. Мирон усе ще не відривав погляду від Данила.

— Мироне, — вимовив він обережно, — будь ласка, вийди на хвилину. Нам треба поговорити.

— Хто це? — спитав син, не повертаючи голови. — Чому він… чому він як я?

— Я все розповім.

— Коли?

— Скоро. Дай мені трохи часу.

Назар Семенович торкнувся його плеча, та Мирон здригнувся. Цей короткий жест налякав лікаря сильніше, ніж обвинувачувальний погляд Степана Яковича. Мирон повільно відступив до коридору, ще раз подивився на Данила й пішов. Двері його кімнати зачинилися надто тихо.

Назар Семенович знав: син не піде далеко. Він стоятиме там, за стіною, із зупиненим диханням, і кожне слово, сказане у вітальні, впаде йому просто в серце…