Після того, що сталося на випускному, мати дівчини змусила всіх інакше подивитися на цю історію

Надія Іванівна стояла трохи осторонь і дивилася на доньку з такою гордістю, що в неї щипало очі.

«Красунечко моя, — думала вона. — У тебе все вийде. Обов’язково вийде».

На вечірню частину свята вона залишатися не стала. Після церемонії підійшла до класної керівниці.

— Валентино Петрівно, я, мабуть, піду. Зміна сьогодні була важка, сил зовсім немає.

— Дякую вам за Аліну, — тепло відповіла вчителька.

— Це вам дякую, — знітилася Надія Іванівна.

— Ні, справді. У вас чудова донька.

Валентина Петрівна усміхнулася й підбадьорливо кивнула.

— Не хвилюйтеся, я за нею пригляну.

Потім додала тихіше:

— Хоча за Аліною особливо приглядати й не треба. Багато хто з хлопців уже встиг випити й думає, що дорослі нічого не помічають. Ми помічаємо, просто сьогодні не хочемо псувати вечір. А ваша донька ледь пригубила й одразу відставила келих.

Учителька була певна: якщо цього вечора неприємності й трапляться, то вже точно не з Аліною. У цій дівчині вона була спокійна більше, ніж в інших.

Пізніше до Аліни підійшов Мирон Алексєєв — хлопець, за яким зітхала добра половина класу. Він усміхався трохи поблажливо, ніби сам факт запрошення вже був подарунком, але погляд видавав живий інтерес.

— Потанцюємо?

Аліна кивнула. Серце раптом забилося швидше, ніж їй хотілося б.

— Ти сьогодні зовсім інша, — сказав він, коли вони закружляли під музику. — Дуже красива.

— Дякую, — тихо відповіла вона.

Коли танець закінчився, Мирон на мить затримав її руку у своїй долоні.

— Ми ще поговоримо сьогодні, гаразд?