Після того, що сталося на випускному, мати дівчини змусила всіх інакше подивитися на цю історію

Аліна знітилася. Вона не будувала щодо Мирона жодних казкових сподівань. Знала: у нього завжди були прихильниці, легкі романи, розмови за спиною. Але заперечувати очевидне було важко. Він був симпатичним, упевненим і вмів зробити так, щоб дівчина відчула себе обраною серед усіх. А ще він першим запросив її танцювати.

Яна Рудіна побачила все.

Колись вони з Мироном недовго зустрічалися, але швидко розійшлися. Цьому ніхто особливо не здивувався: Мирон легко запалювався й так само швидко втрачав інтерес.

«Ось як, значить, сьогодні він на неї подивився», — зло подумала Яна. — «Нічого. Це можна виправити».

Після офіційної частини випускники й батьки поступово розійшлися майданчиком, де лунала музика. Одні танцювали, інші сміялися, треті стояли невеликими компаніями в напівтемряві. Яна помітила момент, коли Мирон підійшов до Аліни ззаду й легко поклав руки їй на плечі.

Аліна знітилася, але не відсторонилася.

Усередині в неї все сплуталося: ніяковість, радість, тривога, дивне відчуття, ніби вона стала старшою за один вечір. Вона вирішила, що не зобов’язана відскакувати від кожного дотику, наче вчинила щось ганебне.

Тим часом Яна підійшла до чотирьох хлопців, з якими вчителі намагалися зайвий раз не зв’язуватися. Арсеній Волков, Матвій Єршов, Гліб Силін і Данило Корнєв славилися зовсім не успіхами в навчанні. За ними давно тягнувся шлейф неприємностей: дрібні крадіжки, розбиті вітрини, підпали, відібрані в молодших телефони. У школі дивувалися вже не тому, що вони знову в щось вляпалися, а тому, що їх узагалі допустили до випускного вечора.

Яна спілкувалася з ними легко, ніби не бачила в цьому нічого дивного.

— Помилуйтеся, — сказала вона, кивнувши на Аліну й Мирона. — Наша тихоня, виявляється, не така вже й тиха.

Гліб усміхнувся:

— А тебе-то що зачепило? Мирона забути не можеш?