Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

Він зупинився на сходах і озирнувся.

— І допоможу. Але не заважай мені робити це так, як треба. Санька істериками не витягнеш.

Лера стиснула губи. Їй хотілося крикнути, що це не істерика, що він говорить про живу людину, про того, хто йому довіряв. Але вона згадала слова Світлани: не показувати слабкість. Не давати іншим бачити, де болить найбільше.

— Добре, — сказала вона. — Я зрозуміла.

Влад кивнув, ніби саме такої відповіді й чекав.

Кімната, яку їй виділили, була простора й світла. Надто хороша для випадкової гувернантки, якою вона тепер мала прикидатися. На ліжку лежала чиста білизна, у шафі висіли кілька суконь і блузок, ніби їх приготували заздалегідь. Леру пересмикнуло від цієї думки.

Вона не стала роздягатися. Сіла на край ліжка й просиділа так до світанку, дослухаючись до кожного звуку. Будинок жив своїм окремим життям: десь грюкнули двері, пройшли кроки, внизу тихо розмовляли. Потім усе стихло.

Заснути їй вдалося лише під ранок.

Прокинулася Лера від стуку.

— Заходьте, — озвалася вона, різко підводячись.

До кімнати зазирнув Влад. Виглядав він бадьоро, ніби цієї ночі нічого особливого не сталося.

— Доброго ранку. Ну як тобі тут? Усе влаштовує?

Лера дивилася на нього й намагалася зрозуміти, скільки в його усмішці справжньої участі, а скільки розрахунку.

— Дякую, все нормально. Що з Артемом?

— Живий твій Артем, не хвилюйся. Хлопці вже подбали, щоб йому передали все потрібне.

— Які хлопці?

— Мої. Не чіпляйся до слів.

Він усміхнувся, явно задоволений собою.

— Сидить твій герой зараз майже як на відпочинку. Йому б іще меню вибрати.

Лера не всміхнулася.

— Це не смішно.

— Для тебе — ні. Для мене теж не свято, між іншим. Мене вже тягали на розмови, підозрюють, що я допоміг організувати його втечу. Тож усім весело.

— Значить, ви справді допомагали?

Влад примружився.

— Дівчинко, тобі краще не ставити запитань, відповіді на які можуть тобі зашкодити.

Лера опустила очі.

— Що мені робити тут? Ви сказали, що я гувернантка. Ваша дружина дивиться на мене так, ніби я ворог. Дитина уникає. Якщо я сидітиму в кімнаті, це видасться дивним.

Влад роздратовано провів рукою по обличчю.

— От саме. Доведеться трохи пограти роль. Синові дев’ять років, заняття йому не завадять. Почитаєш із ним, попишете щось, погуляєте у дворі. Нічого складного.

— У мене немає освіти для цього.

— Ніхто диплом не питатиме.

Лера мимоволі подумала, що саме так він і жив: якщо папір заважає, значить, його ніби не існує.

— А ваша дружина?

— Юля? — Влад криво всміхнувся. — Вона вічно всім незадоволена. Не звертай уваги. Головне — не базікай зайвого.

— Вона думає, що я ваша…

— Нехай думає що хоче, — різко перебив він. — Правду їй знати не треба. У неї язик без кісток, рознесе по всьому світу, а нам зараз увага ні до чого.

Лера замовкла. Їй було неприємно, як він говорить про дружину: втомлено, зло, без найменшої поваги. У цьому домі всі ніби жили поруч, але не разом.

— Сьогодні приїде Віктор, — продовжив Влад. — Слухай його уважно. Він розуміє, як розмовляти з такими, як Воронцов.

— Я готова зробити все, що допоможе Артемові.

— От і розумниця.

Коли Влад пішов, Лера підійшла до дзеркала. У відображенні на неї дивилася бліда дівчина з темними колами під очима. Ще недавно вона носила монастирський одяг і думала, що світ лишився десь далеко. Тепер світ знову оточив її — небезпечний, галасливий, повний людей, які називали чужі долі «планом».

Дружина Влада, Юлія, з’явилася за сніданком. Струнка, доглянута жінка зі стомленим обличчям і холодними очима. Вона подивилася на Леру так, ніби заздалегідь винесла вирок.

— Отже, ви нова гувернантка? — спитала вона.

— Так, — відповіла Лера, відчуваючи, як червоніє.

— І де ви працювали до цього?

Влад, який сидів на чолі столу, різко поставив чашку.

— Юлю, не починай. Я сам усе перевірив.

— Авжеж, — сухо сказала дружина. — Ти в нас завжди все перевіряєш.

Хлопчик, їхній син, мовчки колупав виделкою їжу й на Леру майже не дивився. Коли вона спробувала з ним заговорити після сніданку, він буркнув щось нерозбірливе й пішов.

Першу половину дня Лера провела в напрузі. Їй здавалося, що в цьому домі кожна стіна слухає. Вона не знала, чи можна виходити у двір, чи можна телефонувати, чи можна про щось питати прислугу. Вона знову опинилася в красивій клітці, тільки тепер клітка належала не Кирилові, а людині, яка називала себе другом Артема.

Ближче до вечора приїхав Віктор.

Він увійшов до вітальні з виглядом людини, яка всю ніч думала й нарешті знайшла рішення. У руках у нього була тека, на обличчі — ввічлива втома.

— Валеріє, — сказав він, кивнувши їй. — Сподіваюся, ви трохи отямилися.

— Не зовсім.

— Цього досить. У нас немає часу чекати, поки вам стане легко.

Лера сіла навпроти. Влад стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях.

— Що я маю зробити? — спитала вона.

— Наскільки я знаю, ви працювали у фірмі Воронцова близько двох років.

— Так.

— Отже, у вас там лишилися знайомі. Колеги, подруги, люди, які можуть поговорити з вами неофіційно.

— Можливо.

— Нам потрібна інформація про найближче велике перевезення через його фірму. Що за вантаж, коли відправлення, хто замовник, які машини, які водії, куди йде маршрут, які документи оформлені.

Лера дивилася на нього, не відразу розуміючи.

— Навіщо це Артемові?

— Щоб мати важіль тиску на Воронцова.

— Але це допоможе довести, що Артема підставили?

Віктор трохи скривився, ніби її запитання було надто наївним.

— Прямо — ні. Побічно — може. Воронцов не стане розмовляти, поки ми не отримаємо те, що він боїться втратити.

— Ви хочете шантажувати його?

— Я хочу використати єдину мову, яку він розуміє.

— А якщо через це постраждають люди?

Влад усміхнувся.

— Забагато думаєш не про те.

Лера повернулася до нього.

— Я думаю про те, щоб Артем вийшов на волю, а не про те, щоб ви отримали чужий вантаж.

У кімнаті на секунду стало тихо.

Віктор подивився на неї уважніше.

— Ніхто не говорить про вантаж. Нам потрібна інформація.

— Для чого?

— Щоб змусити Воронцова рухатися в потрібний бік.

Лера зрозуміла: правди їй повністю не скажуть. Ні Віктор, ні Влад. Вони хочуть, щоб вона знову пішла туди, де її можуть упізнати, щоб сама зв’язалася з людьми Кирила, витягла дані й передала їм. А що вони зроблять потім — уже не її справа.

Але Артем…

Його обличчя спливло перед очима: втомлене, змучене, але таке живе, коли він побачив її в лісі. Вона не могла відмовитися, не спробувавши.

— У нього є заступник, — повільно сказала вона. — Ігор. Ми раніше нормально спілкувалися. Він має знати про такі перевезення.

— Чудово, — пожвавився Віктор. — Отже, починаємо з нього.

— Я не певна, що він захоче говорити.

— Переконайте. Ви вмієте викликати довіру.

Лера здригнулася. Їй не сподобалося, як це прозвучало.

— Я не обманюватиму людей так, щоб потім їх знищили.

Влад різко видихнув.

— Ти хочеш урятувати Саньку чи читати нам мораль?

— Я хочу розуміти, у чому беру участь.

Віктор підняв долоню, зупиняючи Влада.

— Валеріє, зрозумійте просту річ. Ваш наречений зараз у дуже тяжкому становищі. Законними шляхами все буде довго, складно й майже без шансів. Воронцов сильніший за вас. Сильніший за Артема. Сильніший за більшість людей довкола. Якщо ви хочете переламати ситуацію, доведеться діяти не лише чистими руками.

— Тобто ви пропонуєте стати такими самими, як він?

— Я пропоную вижити.

Після відходу Віктора Лера залишилася в тяжких роздумах. Її знову відправляли в минуле — до Кирила, до його фірми, до людей, які могли зателефонувати йому будь-якої хвилини. Одне невірне слово, один погляд — і вона опиниться там, звідки тікала в халаті через паркан.

Увечері вона побачила Юлію в коридорі. Жінка стояла біля вікна, дивилася у двір і курила тонку сигарету. Почувши кроки, повернулася.

— Можна поговорити? — спитала вона холодно.

— Звісно.

— Без Влада.

Вони відійшли до дальнього краю саду. Матвій побіг у дім по іграшку.

Юлія дивилася просто, без колишньої холодної маски.

— Хто ви насправді?

Лера спробувала відповісти звичною брехнею, але слова не пішли. Вона втомилася прикидатися. Втомилася від чужих ролей: дружина, втікачка, послушниця, гувернантка.

— Я не гувернантка, — сказала вона. — У мене немає диплома й досвіду. Влад допомагає моєму нареченому. Його звати Артем. У нього великі проблеми.

— От тепер схоже на правду.

Лера здригнулася.

— Ви знали?

— Я підозрювала, що історія з гувернанткою шита білими нитками. Влад не наймає людей у дім так раптово. Особливо молодих дівчат після нічних поїздок.

— Між мною і вашим чоловіком нічого немає.

Юлія всміхнулася, але вже без колишньої злості.

— Це я зрозуміла. Ти дивишся не як коханка. Ти дивишся як людина, яка потрапила в біду й поки що не знає, що її стало ще більше.

Лера похолола.

— Що ви маєте на увазі?

Юлія озирнулася на дім і знизила голос:

— Учора вночі я чула розмову Влада з Віктором. Вони не збираються рятувати твого Артема так, як обіцяють.

— Що?

— Їм потрібна інформація про перевезення Воронцова. Не заради правди. Не заради суду. Їм потрібен вантаж. Або гроші, які можна отримати через цей вантаж. Ти для них — зручний ключ.

Лера відчула, як земля ніби хитнулася.

— Ні. Влад друг Артема.

— Влад нікому не друг, коли пахне великою вигодою.

— Але він допоміг йому втекти.

— Можливо. А можливо, допоміг, бо йому самому це було для чогось потрібно. Я не знаю всіх деталей. Але я знаю свого чоловіка. Якщо він каже, що робить щось із дружби, шукай, де захований інтерес.

Лера не могла відразу прийняти ці слова. Остання надія трималася на тому, що Артем не помилився у Владові. Що хоча б одна людина поруч із ним справді хоче допомогти.

— Ви певні?

— Я чула достатньо. Після того як ти дістанеш інформацію, вони збиралися прибрати тебе з дороги. Відправити далеко, туди, де ти не зможеш нікому завадити й не зможеш швидко повернутися.

Лера зблідла.

— Навіщо?

— Щоб ти не розповіла зайвого. Щоб Воронцов не вийшов на тебе раніше часу. Щоб Влад не мав проблем.

— Але Артем…

— Артем для них теж розмінна монета. Можливо, вони допоможуть йому, якщо це збігатиметься з їхньою вигодою. А якщо ні — пожертвують без жалю.

Лера закрила очі. Знову зрада. Знову людина, якій хтось вірив, виявилася тим, хто вважає чуже життя зручним матеріалом.

Юлія раптом узяла її за руку.

— Слухай мене уважно. Не показуй, що щось знаєш. Поводься так, ніби віриш Владу. Якщо він зрозуміє, що я тебе попередила, мені буде зле. І тобі теж.

— Чому ви допомагаєте мені?

Жінка гірко всміхнулася.

— Бо я надто добре знаю, що означає жити поруч із людиною, яка вирішує за всіх. Я не змогла вчасно піти. Може, хоч тебе вдасться виштовхнути.

— Що мені робити?

— Думай. Але швидко. І ні слова Владу.

Лера кивнула.

Увесь день вона ходила як уві сні. У голові билися уривки розмов: Влад обіцяє допомогти. Віктор говорить про важелі. Юлія попереджає про брудну гру. Світлана в барі радить нікому не довіряти.

Остання фраза звучала особливо виразно: якщо рідна тітка продала, чого чекати від чужих?

Увечері Влад покликав її до кабінету.

— Віктор сказав, ти готова їхати.

Лера змусила себе всміхнутися.

— Так. Я все обдумала.

— От і правильно. Інформація потрібна швидко. Чим швидше отримаємо дані, тим швидше почнемо витягати Санька.

Її ледь не пересмикнуло від цієї брехні, але вона стрималася.

— Мені знадобляться гроші.

Влад підвів брову.

— На дорогу дам.

— Не тільки на дорогу. Якщо я говоритиму з Ігорем, він може не захотіти ризикувати просто так. Таку інформацію безплатно не віддають.

Влад уважно подивився на неї. Лера відчула, як усередині все стиснулося. Головне — не видати себе. Не показати страх. Не показати, що вона вже знає.

— Розумнішаєш, — сказав він нарешті. — Правильно мислиш.

— Я хочу допомогти Артемові. Якщо для цього треба заплатити, значить, треба заплатити.

— Скільки?

Лера назвала суму, яка здалася їй величезною. Влад скривився, але не відмовив.

— Гаразд. Отримаєш. Тільки без фокусів, Леро. Я не люблю, коли мене намагаються обдурити.

— Я теж, — тихо сказала вона.

Він усміхнувся, не вловивши другого сенсу.

Уночі Лера майже не спала. Вона лежала в чужій кімнаті й думала, що тепер у неї є гроші, але немає права на помилку. Треба вибратися з дому Влада так, щоб він нічого не запідозрив. Треба не потрапити Кирилові. Треба знайти спосіб допомогти Артемові вже без тих, хто збирався використати їх обох.

Уранці Юлія проводжала її до машини поглядом. Перед від’їздом, коли Влад відволікся на дзвінок, жінка непомітно підійшла ближче.

— Будь обережна, — прошепотіла вона. — І не повертайся сюди, якщо зможеш.

— Дякую.

— Не мені дякуватимеш, якщо виживеш.

Влад вручив Лері гроші й коротко пояснив, що робити.

— Їдеш у своє місто. Знаходиш Ігоря. Дізнаєшся все про перевезення. Документи, маршрут, час, водії. Краще копії. Як тільки буде інформація — дзвони мені.

— А якщо Ігор відмовиться?

— Переконай.

— А якщо мене побачить Кирило?

— Не попадись.

Він говорив це так просто, ніби йшлося не про її життя, а про дрібне доручення.

— І пам’ятай, — додав Влад, нахилившись ближче. — Від тебе зараз залежить Санько.

Це було найжорстокіше. Він точно знав, куди тиснути.

Лера кивнула й сіла в машину.

Але їхати до Ігоря вона не збиралася. Не відразу.

Спершу їй треба було знайти людину, якій можна розповісти правду. Згадавши клаптик паперу, який колись сунула їй у кишеню Світлана, Лера дістала його з сумки. Папірець був зім’ятий, але цифри збереглися.

На вокзалі вона вийшла з машини, дочекалася, поки водій поїде, і тільки тоді набрала номер.

— Світлано? Це Лера. Ви мене пам’ятаєте?

— Авжеж, пам’ятаю, дівчинко, — одразу відповів теплий голос. — Що сталося?

— Мені треба з вами поговорити. Терміново.

За пів години Лера сиділа на маленькій затишній кухні, де пахло трав’яним чаєм і свіжим хлібом. Після дому Влада ця простота здавалася майже спасінням. Світлана слухала її уважно, не перебиваючи. Лера розповіла все: про дім, Юлію, розмову, гроші, план Влада, страх за Артема.

— От же ж гад, — тихо сказала Світлана, коли Лера закінчила. — Я знала, що він слизький чоловік, але щоб аж настільки…

— Що мені робити? Я виманила в нього гроші, думала, може, найняти адвоката. Але де я знайду доброго адвоката? І чи вистачить цього?

Світлана раптом пожвавішала.

— А ось із цим тобі пощастило. Мій син адвокат.

Лера недовірливо подивилася на неї.

— Справді?

— Справді. Молодий іще, тільки починає, зате чесний до неможливості. Іноді думаю, що ця чесність йому жити заважає. Але якщо вже візьметься, копатиме до кінця.

— Він погодиться? Справа майже безнадійна.

— Саме такі він і любить. Зараз подзвоню.

Світлана набрала номер і коротко сказала синові, що потрібна допомога. За годину до кухні зайшов молодий чоловік зі стомленим, але відкритим обличчям. Звали його Іван.

Він вислухав Леру дуже уважно. Не перебивав, лише іноді ставив уточнювальні запитання. Коли вона закінчила, довго мовчав, постукуючи пальцями по столу.

— Ситуація тяжка, — сказав нарешті. — Але не безнадійна. Якщо Артема підставили, мали лишитися сліди. Документи, свідки, нестиковки. Головне — діяти офіційно, а не через людей Влада.

— Ви зможете побачитися з ним?

— Спробую. Якщо оформимо все правильно, я стану його захисником і зможу передавати вам інформацію законно.

У Лери вперше за довгий час усередині ворухнулася справжня надія.

— А гроші?

— Гроші знадобляться, але не так, як у Влада. Почнемо з малого. А там побачимо.

Світлана поставила перед ним чашку…