Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

— тихо спитав Артем.

Влад усміхнувся.

— Не будь дитиною. Такі, як Воронцов, самі собі зашморг не накидають. Але його можна змусити перекласти провину туди, де нам буде вигідніше. Головне — зняти її з тебе.

Лера похолола. У цих словах було щось неправильне. Артем хотів правди, а Влад говорив про вигоду.

Але спитати вона нічого не встигла.

Влад раптом замовк. Його погляд ковзнув до барної стійки. Обличчя, ще секунду тому веселе, стало жорстким.

— Що? — насторожився Артем.

— Не подобається мені дещо, — тихо сказав Влад.

Біля стійки стояли двоє чоловіків. Вони ніби розмовляли між собою, але виглядали надто зібраними для звичайних гостей. Їхні очі не сміялися. Один із них повільно повернув голову в бік залу.

Влад нахилився ближче.

— Артеме, спробуй вийти через кухню. Спокійно. Без ривків. Лера поки що лишається тут.

— Що відбувається? — прошепотіла вона.

Артем узяв її руку під столом і коротко стиснув.

— Нічого не бійся.

— Не йди.

— Я повернуся.

Він поцілував її в скроню й підвівся. Лера дивилася, як він іде до дверей, що вели на кухню. Навколо й далі сміялися, музика гриміла, хтось виголошував тост. Ніхто не помічав, як повітря в залі натяглося до межі.

Артем не встиг дійти.

Одразу кілька людей рушили до нього з різних боків. Усе сталося швидко, майже безшумно. Його схопили, заламали руки, повалили на підлогу. Лера схопилася.

— Артеме!

Її голос прорізав шум. Гості озирнулися. Музика все ще грала, але тепер здавалася недоречною.

— Відпустіть його! — закричала вона. — Він нічого не зробив!

Влад різко перехопив її за лікоть.

— Тихо.

— Пусти! Вони забирають його!

— А ти хочеш поїхати разом із ним? Зараз ти йому не допоможеш. Тільки зробиш гірше.

Лера намагалася вирватися, але Влад тримав міцно. Артема вже піднімали з підлоги. На його зап’ястках блиснув метал. Він устиг повернути голову й знайти її очима.

— Леро, не треба! — крикнув він. — Слухай Влада!

Потім його повели.

І разом із ним ніби винесли із залу все повітря.

Лера закрила обличчя руками. Ноги підкосилися. Якби Влад не тримав її, вона б упала.

Сталося саме те, чого вона боялася від першої хвилини їхнього шляху. Артема забрали. Знову. І тепер вона гадки не мала, куди, на скільки і чи побачить його ще.

— За що? — шепотіла вона крізь сльози. — Чому? Я ж молилася за нього… Я просила…

— Ходімо, — сказав Влад уже тихіше. — Тобі треба опанувати себе.

— Я маю йти за ним!

— Ти маєш замовкнути й вижити. Це зараз важливіше.

Він відвів її через бічний прохід на кухню. Там пахло м’ясом, спеціями й гарячим хлібом. Біля плити стояла повна жінка з добрим, рум’яним обличчям. Побачивши Леру, вона одразу все зрозуміла по її очах.

— Світлано, — сказав Влад, — займися дівчиною. Заспокой. І дивися, щоб нікуди не пішла. Відповідаєш за неї головою.

— Зрозуміла, — швидко сказала жінка.

Влад пішов, а кухарка зачинила двері на засув. Лера почула клацання й здригнулася.

— Не бійся, — сказала Світлана. — Це не від тебе. Це щоб ніхто зайвий не зайшов.

— Мене замкнули?

Жінка помовчала.

— Скажімо так: мені веліли за тобою наглядати.

Лера опустилася на стілець. Сили покинули її остаточно.

— Хто ти йому? — спитала Світлана м’якше. — Тому хлопцеві, якого забрали?

— Не знаю, — прошепотіла Лера. — Напевно, все.

Кухарка зітхнула, дістала з шафки пляшку вина й поставила на стіл.

— Випий трохи. Не ліки, звісно, але руки тремтіти перестануть.

— Я не хочу.

— Хочеш чи не хочеш, а зараз тобі треба дихати.

Вона налила зовсім трохи. Лера взяла склянку й зробила ковток. Вино обпекло горло, але справді на мить повернуло її в тіло.

— Розповідай, — сказала Світлана. — Не тримай у собі. Іноді, поки говориш, хоч розумієш, що ще жива.

І Лера розповіла.

Не все одразу, уривчасто, крізь сльози. Про весілля, про втечу, про монастир, про ліс, про Артема, про його історію, про Кирила. Світлана слухала, не перебиваючи, лише іноді хитала головою.

— Бідака ти, дівчинко, — сказала вона нарешті. — Стільки всього на одну голову.

— Що мені тепер робити?

— По-перше, не вірити всім підряд.

Лера підвела очі.

— Навіть Владу?

Світлана подивилася на двері, потім знизила голос:

— Особливо таким, як Владислав Борисович. Він не найгірша людина з тих, кого я бачила. Але в нього все рахується: кому допомогти, кого притримати, кого використати. Запам’ятай це.

— Артем йому вірить.

— Артем зараз хапається за будь-яку руку, яка здається міцною. Це зрозуміло. Але ти тримай очі розплющеними.

Лера витерла сльози.

— Я вже один раз повірила рідній тітці.

— Отож. Якщо рідні продають, чужі тим паче не зобов’язані берегти. Не показуй слабкість усім підряд. Жалість — рідкісна річ. А охочих скористатися чужою бідою завжди вистачає.

Світлана взяла клаптик паперу, швидко написала номер і сунула Лері в кишеню.

— Це мій телефон. Про всяк випадок. Якщо стане зовсім сутужно — дзвони.

— Навіщо ви мені допомагаєте?

Жінка втомлено всміхнулася.

— Бо колись мені теж ніхто не допоміг. А я запам’ятала.

Двері відчинилися. На кухню зайшов Влад. Виглядав він уже спокійніше, ніби нічого особливого не сталося.

— Ну що, отямилася? — спитав він.

Лера підвелася.

— Де Артем?

— Там, куди його повезли, — сухо відповів Влад. — Зараз ми все одно нічого не зробимо. Але є шанс допомогти йому через Воронцова.

— Як?

— Приїхала людина, з якою тобі треба поговорити.

— Мені?

— Так. Ти ж у нас дружина Кирила Андрійовича. Час зрозуміти, як це можна використати.

Лера відчула, як усередині знову піднімається холод.

— Я не річ.

Влад трохи примружився.

— А хто сказав, що річ? Просто іноді в людини є становище, яке може стати зброєю. Ходімо. Познайомишся.

Він провів її до невеликого кабінету за залом. Там чекав сивий, інтелігентний на вигляд чоловік у дорогому костюмі. Він підвівся, коли вона зайшла, і привітно кивнув.

— Валеріє? Мене звати Віктор.

— Ви допоможете Артемові? — спитала вона відразу.

Чоловік усміхнувся. Усмішка була м’якою, але очі лишалися холодними.

— Ви дуже прямолінійні.

— Мені не до ввічливості. Його щойно забрали.

— Так, ситуація неприємна. Але не безнадійна.

— Ви можете змусити Кирила сказати правду?

Віктор тихо розсміявся.

— Люба дівчино, таких людей не змушують говорити правду. Їх змушують обирати, яка брехня для них безпечніша.

Лера подивилася на нього з жахом.

— Я не розумію.

— Зрозумієте. З вашою допомогою на Воронцова можна натиснути. Ви йому потрібні. Або, принаймні, він не захоче, щоб ви опинилися в чужих руках і почали говорити зайве.

— Я не повернуся до нього.

— Поки що ніхто цього не вимагає.

— Поки що?

Віктор трохи схилив голову.

— Давайте не вирішувати все сьогодні. Ви втомлені, налякані, погано міркуєте. Завтра поговоримо спокійно.

— А Артем?

— Артемові ваші істерики зараз не допоможуть. А от ваша витримка — можливо.

Лера стиснула кулаки.

— Усі кажуть мені триматися. Мовчати. Чекати. А його забрали.

— Бо зараз це єдина розумна поведінка.

Після розмови вона залишилася в кабінеті сама. За дверима знову гриміла музика, гості далі пили й сміялися. Свято тривало, ніби Артема ніхто не виводив, ніби Лера не сиділа в чужому кабінеті з розбитим серцем і страхом, який не вміщався в грудях.

Вона підійшла до вікна, але воно не відчинялося.

Трохи згодом повернувся Влад.

— Поговорили?

— Завтра продовжимо.

— Значить, поїдеш до мене. Поживеш поки що в будинку.

— Ні, — сказала Лера. — Я зніму кімнату. Мені так спокійніше.

— Не дурій. Нам може знадобитися зв’язатися з тобою будь-якої хвилини. Бігатимемо містом шукати?

— Я не хочу жити у вас.

— У мене вдома дружина й син, — сказав Влад. — Ніхто тебе не зачепить. Скажемо, що ти нова помічниця по дому або гувернантка. Так буде простіше для всіх.

Лера зрозуміла: він не питає.

І знову їй стало страшно від того, як легко чужі люди вирішують, де їй бути і ким називатися.

Влад привіз Леру до свого будинку майже під ранок.

Вона сиділа на задньому сидінні машини, притискаючи до себе невелику сумку, і весь час дивилася у вікно. Місто за склом було порожнє, сіре, стомлене після ночі. Їй здавалося, що разом з Артемом із її життя знову вирвали опору, і тепер вона їде невідомо куди, поруч із людиною, якій не довіряє, але від якої поки залежить.

Будинок Влада виявився великим, добротним, із високим парканом і доглянутим подвір’ям. Усе тут говорило про достаток, але тепла не відчувалося. Лера переступила поріг і відразу відчула себе зайвою.

— Кімната буде нагорі, — сказав Влад так спокійно, ніби вони повернулися не після арешту Артема, а після звичайного вечора в гостях. — Відпочинеш. Уранці поговоримо.

— Я хочу знати, де Артем, — тихо промовила вона.

— Усі хочуть щось знати, — кинув Влад. — Зараз тобі корисніше поспати.

— Ви обіцяли допомогти йому…