Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

— Ваню, тільки обережно. Ці люди небезпечні.

— Я зрозумів, мамо.

— Ні, не зрозумів. Ти завжди думаєш, що якщо правда на твоєму боці, то тебе не зачеплять. А це не казка.

Іван м’яко всміхнувся.

— Тому й треба робити все грамотно.

Наступного дня він приніс перші новини. Йому вдалося домогтися зустрічі з Артемом.

Лера слухала, затамувавши подих.

— Він просив передати, що любить вас, — сказав Іван. — І щоб ви не звинувачували себе. Він тримається. Дуже просив не довіряти Владу, коли дізнався, що сталося.

Лера закрила обличчя руками. Сльози все-таки прорвалися, але тепер у них було не лише відчай.

— Він живий…

— Живий. І не збирається здаватися. Ми подаватимемо апеляцію, але потрібні докази. Ваша розповідь про Воронцова важлива, але її недостатньо. Потрібен зв’язок між ним, старою підставою і теперішніми справами.

— Влад хотів отримати дані про нове перевезення.

— Оце якраз може нам допомогти, — задумливо сказав Іван. — Тільки не так, як хотів Влад.

— Як?

— Якщо Воронцову загрожує напад або пограбування вантажу, він буде зацікавлений дізнатися, хто за цим стоїть. Можливо, з ним можна буде поговорити.

Лера різко підвела голову.

— З Кирилом? Ні. Я не можу.

— Я не пропоную вам зустрічатися з ним наодинці. Але подумайте: якщо Влад полює на його вантаж, Воронцов може захотіти співпрацювати, щоб захистити себе. А натомість ми можемо домогтися інформації у справі Артема.

— Він ніколи не зізнається, що підставив його.

— Можливо. Але іноді люди видають правду не зізнанням, а страхом. Помилками. Реакцією. Документами, які намагаються сховати.

Лера тремтіла. Сама думка про розмову з Кирилом викликала відразу. Але тепер поруч був не Влад із брудними обіцянками, а адвокат, який говорив про закон, докази й обережність.

— Я спробую, — сказала вона. — Тільки не сама.

— Не сама, — пообіцяв Іван. — Тепер діятимемо інакше. Ви більше не пішак у чужій грі. Спробуємо зробити так, щоб гра пішла за нашими правилами.

Іван не став давати Лері порожніх обіцянок. Він одразу попередив: справа Артема заплутана, втеча сильно погіршила становище, а противник у них не просто багата людина, а той, хто вміє заздалегідь зачиняти за собою двері.

Але саме ця чесність і вселяла довіру.

— Якби я сказав, що завтра все владнаю, — пояснив він, перебираючи папери на кухонному столі Світлани, — ви б даремно повірили. Тут доведеться йти крок за кроком. Спершу домогтися зустрічі з Артемом, потім зрозуміти, що лишилося в старій справі, далі шукати нові обставини.

— А якщо нічого не лишилося? — спитала Лера.

— Тоді шукатимемо тих, хто колись збрехав.

Світлана поставила перед сином чай і тяжко зітхнула.

— Ваню, тільки не лізь на рожен. Ти ж розумієш, що там не хлопчаки з підворіття.

— Розумію, мамо.

— Ні, ти не розумієш. Ти все ще віриш, що якщо в людини закон на її боці, то їй нічого не зроблять.

Іван усміхнувся втомлено, але без насмішки.

— Тому я й хочу робити все офіційно. Чим менше самодіяльності, тим важче буде нас притиснути.

Лера сиділа навпроти, стискаючи в руках чашку. Трав’яний чай давно вистиг, але вона не помічала. У голові все ще лунав голос Влада: «Від тебе зараз залежить Артем». Раніше ці слова тиснули на неї як вирок, тепер же поступово набували іншого сенсу. Так, від неї багато залежало. Але це не означало, що вона має стати слухняною пішачкою в чужій брудній грі.

Наступного дня Іван прийшов із першими новинами.

Лера відчинила двері ще до того, як він устиг постукати вдруге. По його обличчю вона відразу зрозуміла: він бачив Артема.

— Як він? — спитала вона, навіть не привітавшись.

— Тримається, — відповів Іван. — Дуже просив передати, щоб ти не звинувачувала себе. І сказав, що любить тебе.

Лера затулила рот долонею, але сльози все одно покотилися по щоках.

— Він справді так сказав?

— Так.

— Він… він має поганий вигляд?

Іван помовчав.

— Втомлений. Але не зламаний. І здаватися не збирається.

Світлана схрестила руки на грудях і відвернулася до вікна, щоб приховати хвилювання.

— Я розповів йому про Влада, — продовжив Іван. — Він мав знати. Артем одразу зрозумів, що справа серйозніша, ніж здавалося. Особливо коли почув, що Влад намагався витягти через тебе відомості про перевезення Кирила.

— Що він сказав?

— Сказав, щоб ти трималася якнайдалі від Влада. І щоб більше не поверталася до його дому.

Лера кивнула.

— Я й не збиралася.

Іван дістав блокнот.

— Тепер про справу. Ми подаватимемо документи на перегляд, але самої заяви замало. Потрібні докази, що Артема підставили. Або хоча б такі обставини, які змусять знову відкрити старі матеріали.

— Кирило сам ніколи не зізнається.

— Можливо. Але зізнання — не єдиний шлях. Іноді людину можна впіймати не на словах, а на страху.

Лера підвела очі.

— Ви про те перевезення?

— Так. Влад не став би так метушитися, якби йшлося про дрібницю. Отже, вантаж справді цінний. Отже, хтось поруч із Кирилом злив інформацію. І якщо ми попередимо Кирила, він буде змушений слухати.

— Ви хочете, щоб я зустрілася з ним?

— Не сама. Тільки при мені. І лише тоді, коли в нас буде бодай щось на руках.

— Я не певна, що зможу дивитися на нього спокійно.

— І не треба вдавати, що тобі легко. Головне — не дати йому керувати розмовою.

Іван попросив Леру розповісти все, що вона пам’ятає про фірму Кирила: хто працював поруч із ним, кому він довіряв, хто мав доступ до документів, хто міг знати про дорогі перевезення. Дівчина згадувала повільно, іноді заплющуючи очі. Перед нею поставали знайомі кабінети, обличчя колишніх колег, запах кави в приймальні, скляні двері, за якими сидів Кирило.

— Був Ігор, — сказала вона нарешті. — Його заступник. Дуже акуратний, завжди при ньому. Кирило довіряв йому майже все.

— Отже, почнемо з Ігоря. Але не напряму. Якщо він справді пов’язаний із Владом, насторожиться.

— А якщо він ні до чого?

— Тоді тим більше не можна його сполохати.

Іван зв’язався зі знайомим слідчим. Той не обіцяв дива, але погодився неофіційно допомогти з перевіркою деяких старих даних. За кілька днів у них з’явилися перші відомості про минуле Кирила. Спливли імена його колишніх дружин. Одна з них довго лікувалася після шлюбу, інша виїхала й намагалася не згадувати минулого.

Іван розшукав їх не відразу. Розмовляли вони неохоче, боялися, але все ж підтвердили головне: Кирило в особистому житті був зовсім не таким розсудливим і гідним, яким здавався діловим партнерам. Він умів тримати обличчя на людях і ставав іншим там, де відчував повну владу.

— Цього недостатньо, щоб звільнити Артема, — сказав Іван, розкладаючи записи перед Лерою. — Але досить, щоб Кирило зрозумів: нам є що розповісти про нього людям.

— Він дорожить репутацією, — тихо сказала Лера. — Дуже.

— От на цьому й зіграємо.

За кілька днів вони поїхали до міста, де Лера колись працювала в Кирила. Вона всю дорогу мовчала. Чим ближче вони під’їжджали, тим сильніше стискалося серце. Тут було надто багато болю. Тут вона втратила батьків, тут тітка роками тримала її в залежності, тут Кирило перетворив весілля на кошмар.

— Ти зблідла, — помітив Іван.

— Я боюся.

— Це нормально.

— Не дуже допомагає.

— Я буду поруч. Артем сказав, що відповідаю за тебе головою. Тож доведеться мені виконати обіцянку.

Він сказав це з легкою усмішкою, але Лера відчула: за жартом стоїть серйозність.

В офісі Кирила все виглядало майже так само, як раніше. Та сама стійка в приймальні, ті самі папки, той самий запах дорогої кави й паперу. Секретарка підвела очі й завмерла.

— Лера? — прошепотіла вона. — Де ти була? Кирило Андрійович усе місто на вуха поставив. Навіть заяву писав.

— Він у себе? — спитала Лера.

— Так, але я зараз попереджу…

— Не треба, — м’яко перебив Іван. — Ми самі.

Лера штовхнула двері кабінету раніше, ніж страх устиг її зупинити.

Кирило сидів за столом, переглядаючи документи. Почувши кроки, він підвів голову. Спершу в його обличчі майнуло недовір’я, потім злість, потім щось схоже на полегшення. Він різко підвівся.

— Ти?

— Здрастуй, Кириле.

— Де ти була? — його голос тремтів від стримуваної люті. — Ти розумієш, що влаштувала?

Іван ступив уперед.

— Спокійніше. Я Іван Сергійович, представник Валерії. Розмова буде не сімейна.

Кирило перевів на нього погляд.

— Представник? — він усміхнувся. — Кумедно. Якщо вона сподівається щось від мене отримати, то дарма. Шлюб уже анульовано. Мені не потрібні проблеми.

Лера несподівано відчула не страх, а холодний спокій. Ще недавно вона думала, що Кирило всемогутній. Тепер перед нею стояв не господар її долі, а людина, яка боїться втратити контроль.

— Ми прийшли не по гроші, — сказала вона.

Іван поклав на стіл невеликий диктофон.

— Спершу послухайте.

Кирило насупився.

— Що це?

— Фрагменти розмов і свідчень людей, які добре знають ваш особистий бік. Поки що це не оприлюднено і не передано далі. Але може бути передано, якщо ви не захочете нас вислухати.

Обличчя Кирила стало жорстким.

— Ви мені погрожуєте?

— Попереджаємо, — спокійно відповів Іван. — І пропонуємо співпрацю, вигідну всім.

— Співпрацю? З нею?

— Саме так.

Кирило подивився на Леру. У його погляді майнуло роздратування, але тепер він уже не здавався їй таким страшним. Вона бачила, як він прораховує ризики.

— Чого ви хочете?

— Щоб ви допомогли відновити правду у справі Артема Ларіонова, — сказав Іван.

Кирило зробив вигляд, що не зрозумів.

— Не знаю такого.

— Знаєте, — твердо промовила Лера. — Це той чоловік, на якого колись повісили чужу провину. Вашу провину.

— Обережніше зі словами…