Після відпочинку в Єгипті дружина безслідно зникла, і лише через п’ять років її знайшли серед бедуїнів
Затримані отримали за незаконну зброю строки від двох до п’яти років — покарання, неспівмірне з тим, що відбувалося в поселенні. Слідчі намагалися підготувати матеріали для міжнародного розгляду, однак доказова база залишалася слабкою.
Оксана плуталася в датах, не могла пригадати імен і точно описати місце, де прожила п’ять років. Її тяжкий стан знижував юридичну силу свідчень. Медичні документи підтверджували тривале насильство, виснаження й травми, але самі собою не пов’язували ці наслідки з конкретними людьми.
Діти через вік не могли виступати свідками. Аналізи ДНК встановили, що в усіх чотирьох один біологічний батько, однак без зразка цього чоловіка результат не мав практичних правових наслідків. Жоден важливий доказ не вдавалося напряму пов’язати з конкретним обвинуваченим, оскільки закордонна сторона не надавала відсутніх матеріалів.
Кілька журналістів випустили матеріали про звільнення, але тяжка й заплутана історія не втримала широкої уваги. Оксана відмовлялася від інтерв’ю, зйомок і публікації свого обличчя. Богдан дав кілька коментарів: розповів про п’ять років пошуків, витрачені кошти й безпорадність системи, коли жертва й злочинці опиняються по різні боки кордону.
Його слова не спричинили помітних змін. Після трьох місяців лікування Оксану виписали. Фізично їй стало краще: вага потроху поверталася, інфекції вдалося вилікувати, почалося протезування зубів. Психічний стан залишався тяжким.
Соціальна служба надала Оксані невелику квартиру, де вона могла жити разом із дітьми. Богдан пропонував допомогу, просив спробувати знову стати сім’єю й оселитися разом. Вона незмінно відмовлялася. Присутність чоловіка поруч викликала в неї тривогу, навіть коли розум підказував, що безпосередньої небезпеки немає.
Богдан і далі оплачував необхідні витрати й навідував дітей. Поступово він визнав те, чого раніше не дозволяв собі вимовити: їхній шлюб фактично закінчився тієї ночі, коли Оксану повезли в пустелю. Він знайшов дружину живою, але повернути колишню жінку і їхнє спільне життя було неможливо.
Старшого хлопчика й дівчаток почали потроху готувати до дитячого садка. Просування було повільним: діти не розуміли мови довколишніх, важко переносили присутність сторонніх і лякалися незнайомих людей. Другому хлопчикові також була потрібна тривала адаптація. Кожен звичайний для інших сімей крок тут перетворювався на окреме випробування.
Оксана теж заново освоювала повсякденність. Простий похід до магазину означав шум, натовп, чужі голоси й чоловіків, які могли пройти надто близько. Після таких виходів вона поверталася до квартири й іноді не покидала її по кілька днів. Психолог, який із нею працював, не обіцяв повного одужання. Реалістичною метою залишалися здатність давати раду основним справам і поступовий контроль над симптомами травми.
Тим часом питання про справжнє покарання винних дедалі більше заходило в глухий кут. Главі клану, який заплатив за Оксану й утримував її п’ять років, висунули лише формальне обвинувачення. Людей, які влаштували напад на туристів біля дороги, не знайшли взагалі. Ставало зрозуміло, що звільнення жінки ще не означало торжества справедливості…
