Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Гаряча вода шумно била по фаянсовій раковині. Олеся ретельно, рух за рухом, втирала в кисті й передпліччя густу піну хірургічного мила. Передопераційна пахла чистою бавовною й озоном — різким стерильним запахом, який за роки роботи став для неї запахом зібраності.

Двері шлюзу з тихим шипінням від’їхали вбік. Увійшла операційна сестра, на ходу поправляючи маску.

— Лікарко, екстрений пацієнт. Чоловік, сорок сім років. Прободна виразка, розлитий перитоніт, тиск критичний, сатурація знижується. Анестезіологи вже готують інтубацію. За обстеженням запалення виражене.

— Друга стійка з коагулятором, додаткові відсмоктувачі, повний набір на ревізію черевної порожнини, — рівно сказала Олеся, змиваючи піну. Гаряча вода обпікала шкіру, допомагаючи відсікти все зайве. — Я зайду за хвилину.

Вона штовхнула двері операційної стегном. Усередині панувало холодне безтіньове світло. Великі лампи заливали стіл білим сяйвом. Апарат вентиляції з ритмічним свистом подавав кисень, монітори тривожно й часто пищали.

Сестра спритно зав’язувала зав’язки стерильного халата на її спині. Олеся підійшла до столу й кинула погляд на електронну карту, закріплену біля узголів’я.

Пацієнт: Дорошенко Мирон Олегович.

На мить літери розпливлися.

У грудях утворилася порожнеча, туга й дзвінка, ніби з неї разом вийняли все повітря. Олеся повільно опустила погляд на обличчя чоловіка, що лежав перед нею. Риси були спотворені недавньою агонією, шкіра відливала землистою сірістю, в кутику губ запеклася кров від трубки. Зморшки глибоко прорізали лоб і складки біля рота. Це був змучений болем, постарілий чоловік.

І все ж під цією маскою вона побачила того самого юнака з листопадового вечора. Мирона, який кинув їй гроші. Мирона, який назвав її тимчасовою зупинкою. Мирона, що грюкнув дверцятами, поки вона стояла під крижаним дощем.

Звуки операційної віддалилися. Писк моніторів перетворився на глухий шум. Пальці в щільних рукавичках на мить завмерли над стерильним полем.

Його життя було зараз у її руках. Одне зволікання, один хибний рух — і природа сама завершить те, що люди називають розплатою. Це було б так просто. Надто просто.

— Лікарко, — голос анестезіолога прозвучав поруч, різко повертаючи її в теперішнє. — Тиск шістдесят на сорок. Ми його втрачаємо.

Вона кліпнула. Мана зникла. Старий дощ, запах мокрого асфальту, шелест грошей, юнацька жорстокість — усе згоріло в яскравому світлі ламп.

Ця думка прийшла не як милосердя і не як прощення. Радше як професійний наказ, вироблений роками, нічними чергуваннями, чужими криками, безсонними ранками після важких операцій. В операційній не існувало старих рахунків. Там лишалися тільки життя і смерть, і між ними — її руки.

Перед нею лежав не зрадник. Не людина з минулого. Перед нею був пацієнт — зламаний, небезпечно нестабільний організм, який треба негайно рятувати.

— Скальпель…