Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Він підвів обличчя до неба. Сніг танув на гарячих щоках, змішуючись із вологою, яку він не хотів називати сльозами. Вітер тріпав поли пальта, холод пробирався під тканину, та Мирон сидів нерухомо.

Колись він отруїв власну криницю й пішов, не озираючись, певний, що попереду знайдуться інші джерела. Тепер довкола нього була золота пустеля: блискуча, дорога, бездоганно обставлена й цілковито безводна.

Десь у місті їхала машина, в якій Олеся, мабуть, мовчала за кермом, а Назар дивився у вікно, зберігаючи спокій людини, що виросла в любові. Десь у домі, який будували справжні руки, чекав Степан. Там, певно, горіло світло. Там говорили не про угоди, а про прості речі. Там його ім’я, якщо й згадували, не ранило й не владарювало.

Мирон повільно підвівся. Шви болісно натягнулися, нагадуючи про тіло, яке теж виявилося не вічним. На парковці вже майже нікого не було. Помічник, помітивши його здалеку, поспішив відчинити дверцята машини, та Мирон не відразу рушив до неї.

Він іще кілька секунд дивився в той бік, куди поїхав темно-синій універсал. Потім опустив очі й уперше за довгі роки не знайшов усередині ні наказу, ні рішення, ні звичного презирства до слабкості.

Усе, чим він пишався, лишилося при ньому: влада, прізвище, рахунки, люди на зв’язку. Та жодна з цих речей не могла повернути йому погляд жінки, яка давно перестала чекати, і голос сина, який уже обрав іншого батька.

Лише безмовність.

Машина повезла його назад у бік заміського будинку, де все було дорого, вивірено й бездоганно. Та Мирон уже знав: за високими воротами на нього чекає не спокій, а та сама тиша, тільки глибша. Там не буде ні відповіді, ні другого шансу, ні голосу, який покличе його по-справжньому.

І цю порожнечу вже не можна було заповнити нічим.