Після жорстокого вигнання з дому я звернулася до брата, якого чоловік завжди вважав ніким

Фари знову прорізали дощ. Чорний позашляховик пригальмував навпроти воріт. Богдан підвівся, чіпляючись рукою за мокрий метал.

Скло опустилося. Мілана сиділа в рожевій курточці з капюшоном, поруч Оксана у світлому пальті. За кермом був Назар.

— Оксано, будь ласка, — Богдан говорив хрипко, майже без колишньої зверхності. — Дай переночувати. До ранку. Я ж не чужий. Я батько.

Оксана довго дивилася на нього.

— Батьком ти був і тоді, коли Мілана стояла під дощем і просила тепла. Я не мщу тобі. Просто цими дверима ти більше не розпоряджаєшся.

Богдан розтулив рота, та слів, які повернули б владу, в нього не знайшлося.

Назар спокійно сказав:

— Доброту не можна плутати зі слабкістю, Богдане. Ти переплутав надто багато.

Скло піднялося. Машина плавно поїхала мокрою дорогою. Богдан залишився сам, дивлячись услід червоним вогням, доки вони не розчинилися в темряві…