Після зради сина жінка залишилася в чужому місті, аж поки один незнайомець не втрутився в її долю

— За нове життя! — виголосив Роман, розливаючи напій по келихах. Щоки його розчервонілися, очі блищали збуджено й тривожно. — Усе, Іро. Борги закриємо, кредитори відстануть, за кілька днів лежатимемо біля моря, а на рахунку залишиться пристойна сума.

Ірина сиділа на дивані, підібгавши ноги. Вона усміхалася, але усмішка вийшла натягнутою.

— Ромо, а твоя мама? — тихо спитала вона. — Вона ж залишилася сама. У чужому місті.

— Ой, не починай, — відмахнувся він. — Нічого з нею не станеться. Посидить, подумає. Може, вперше в житті зрозуміє, що не вона тут головна. Попроситься кудись переночувати. Її пожаліють. Вона вміє робити нещасне обличчя.

Він розсміявся, але в сміхові бриніла істерика.

Роман не насолоджувався перемогою так спокійно, як хотів показати. Усередині нього сидів страх. Він глушив його музикою, алкоголем, гучними словами.

— А якщо вона піде до поліції? — не вгамовувалася Ірина.

— Із чим? — Роман вихилив келих. — У неї немає паспорта, телефону, грошей. Поки розберуться, хто вона така, усе вже буде оформлено. Довіреність справжня. Підпис її. Нотаріус підтвердить. Закон на моєму боці.

Він увімкнув музику. Гучні байдужі ритми заповнили кімнати.

Ірина зробила ковток і скривилася. Шампанське здалося гірким.

На полиці стояла фотографія свекрухи. Віра Павлівна усміхалася на ній м’яко, трохи ніяково, як зазвичай усміхалася, коли її знімали зненацька. Ірині стало соромно.

Роман же ходив квартирою й уже розподіляв майбутнє. Що продати. Що викинути. Що замінити.

— Цей торшер — жах, — казав він, копнувши ногою стару річ біля крісла. — Вона вічно тягла додому всякий мотлох: пам’ять, історія, душа дому. Смішно. Тут буде великий екран. А це крісло — на смітник.

Ірина дивилася на нього й раптом побачила в чоловікові щось варварське. Він хотів не просто грошей. Він хотів стерти матір із цієї квартири. Витравити її запах, звички, сліди, ніби вона була плямою.

— Ромо, припини, — не витримала вона. — Це все-таки її дім.

Він різко обернувся.

— Був її. Тепер наш. І досить нити. Ти зі мною чи з нею? Якщо з нею — двері там. Можеш їхати на вокзал і підбирати її сльози.

Ірина здригнулася й замовкла.

Останні місяці вона боялася чоловіка. Він став смиканим, різким, непередбачуваним. Вона знала про борги, але не знала всієї глибини. Він казав, що скоро все владнає, що потрібна лише одна вдала угода.

Тепер вона бачила, якою ціною цю угоду куплено.

Коли Роман, допивши ще, заснув просто на дивані, Ірина тихо підвелася. Зібрала пляшки, прибрала келихи, вимкнула музику. У квартирі стало надто тихо.

Вона знову подивилася на фотографію Віри Павлівни. Поруч стояв старий сімейний альбом. Ірина взяла його, сіла в те саме крісло, яке Роман хотів викинути, і відкрила.

Перші сторінки — чорно-білі знімки. Молода Віра з оберемком квітів. Віра поруч із чоловіком, обоє сміються. Маленький Рома на руках у батька. Потім школа, випуск, урочисті дні, дача, свята. І майже на всіх фотографіях поруч із Романом була мати: горда, стривожена, турботлива, щаслива.

Вона завжди стояла поруч.

Тінню. Опорою. Тим, що він сприймав як належне.

На останній сторінці була фотографія річної давнини. Вони втрьох на дачі. Віра Павлівна простягає кошик яблук. Роман дивиться кудись убік, а Ірина обіймає свекруху за плечі.

Ірина згадала той вечір. Віра Павлівна пекла її улюблений яблучний пиріг, вони довго сиділи на веранді, пили чай, говорили про дитинство, про книжки, про те, як дивно швидко минає життя. Тоді Ірині було тепло поруч із цією жінкою. По-справжньому по-сімейному.

Що ж вони зробили?

Вона закрила альбом.

Руки самі відчинили шухляду старого комода. Там лежали серветки, скатертини, старі листівки. Під ними — записник у потертій обкладинці. Ірина розгорнула його на першій сторінці й побачила акуратно записаний номер.

«Тамара. Сестра».

Вона згадала: Віра Павлівна розповідала про двоюрідну сестру, яка живе далеко. Вони бачилися рідко, але інколи телефонували одна одній.

У голові виник безглуздий, боягузливий, відчайдушний план. Подзвонити. Сказати, що Віра Павлівна зникла. Нехай та почне шукати, здійме тривогу. Це не виправить скоєного, але, можливо, допоможе переконатися, що свекруха жива.

Ірина взяла свій телефон. Серце билося так гучно, що їй здавалося, Роман зараз прокинеться.

Довгі гудки.

— Алло?