Поліцейський опинився поруч у мить, коли в’язень вирішив сказати найважливіше

Я мала відповісти суворо. Холодно. Нагадати про межі, про службу, про те, що подібні слова небезпечні для нас обох. Але серце здригнулося раніше, ніж я встигла сховатися за звичною витримкою.

Наступного дня я вирушила до старого кварталу, де була колишня крамниця Артема. Двері були замкнені, вітрини вкривав тонкий шар пилу. Усередині ще тримався запах тканини, сухого дерева й давно закритої справи. Сувої лежали в тіні, мов забуті свідки колишнього життя.

Я провела пальцями по щільному оксамиту, по гладкому шовку, по шорсткому краю дерев’яної полиці. Здавалося, я торкаюся не речей, а його минулого.

— Тут колись було красиво, — пролунав голос за спиною.

Я обернулася. З напівтемряви вийшов Степан Орлов.

— Люди приходили з усіх кінців міста, — вів далі він. — Артем умів працювати. Умів говорити з покупцями. У нього все могло скластися інакше.

— Скажи чесно, Степане, — попросила я. — Кому ще могла бути вигідна його загибель?

Він похмурнів.

— Ти думаєш, Данило був не єдиним?

— Думаю, що на ньому все не закінчилося.

Степан повільно кивнув.

— І правильно думаєш. У Артема вистачало заздрісників. Навіть серед рідні не всі раділи його успіху. Особливо двоюрідний брат — Савелій. Він завжди жив, озираючись на Артема. Боявся, що той підніметься вище, стане шанованим, відкриє велику справу, а він лишиться поруч, ніким.

Ім’я Савелія стало новим вузлом у сплутаному клубку. Увечері я розповіла про все бабусі. Ніна слухала мовчки, лише поправляла окуляри й дивилася кудись повз мене.

— Люди інколи ненавидять не за зло, якого їм завдали, — сказала вона. — А за те, що поруч з іншим надто ясно бачать власну порожнечу…