Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— Звісно, подруга. Я її сама до бухгалтерії проводжала. Вони зараз в іншому корпусі сидять, у них ремонт, а мені по дорозі було. Чоловік ваш пізніше прийшов, майже під кінець приймального часу.

Медсестра поклала на тумбу папірець із номером, пояснила, коли натиснути кнопку, й вийшла. Олеся дивилася на краплі, що рівномірно падали в прозору трубку, і відчувала, як колишня впевненість знову розповзається.

Богдан сказав, що оплатив би все для неї? Ні. Він і не казав. Вона сама так вирішила. Сама знову вигадала йому добре пояснення.

Вранці він не прийшов. Передав пакунок через медсестру. Усередині лежав простий кнопковий телефон, той самий аркуш із кухні, кілька фруктів і кілька її улюблених цукерок. Видно, зібрав усе, що швидко трапилося під руку.

Олеся переставила сім-картку й почала дзвонити. Начальниця поставилася з розумінням. Кілька замовників погодилися перенести строки, деякі прийняли запропоновану заміну з бригади. Жінка, до якої Олеся мала прийти вранці, не відповідала. Ні на перший дзвінок, ні на другий, ні на третій.

Тоді Олеся набрала номер слідчого.

— Андрій Миронович Литвиненко, — представився чоловік, одразу зрозумівши, хто телефонує.

Він розпитував докладно: куди вона йшла, чому обрала саме той двір, хто знав про маршрут, чи були конфлікти з клієнтами, невдоволені замовники, заздрісники, конкуренти.

— Серйозних ворогів у мене немає, — сказала Олеся. — По роботі всяке буває, але я намагаюся домовлятися. Якщо людині щось не подобається, виправляю. З бригадою стосунки добрі, приватні підробітки беру з дозволу.

— А вдома? — спитав слідчий. — У сім’ї все спокійно?

Олеся напружилася.

— Ви думаєте, хтось із близьких міг замовити напад?