Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…
— Подумай не тільки про себе. Степан з Аліною от-от розійдуться, він повернеться до нас. Куди ми всі подінемося? Ти доросла, тобі пора влаштовувати своє життя.
Брат був іще пряміший:
— Даню ти вірністю не повернеш. А молодість закінчиться швидше, ніж здається. Богдан — не найгірший варіант. Робота в нього чиста, людина спокійна, пияцтвом не страждає. Вийдеш заміж — і тобі легше, і всім нам.
Олеся тоді запропонувала зняти житло, щоб звільнити місце, але розмови не припинилися. Сім’я ніби вирішила, що її впертість — хвороба, яку треба лікувати терпінням і переконанням.
Вона здалася не відразу. Але втома, самотність, постійні розмови й спокійна наполегливість Богдана зробили своє. Весілля було скромним. Мирослава весь день дивилася на нареченого так, ніби чекала від нього підступу, а Лариса Семенівна, на подив Олесі, трималася привітно й навіть лагідно.
Життя з Богданом виявилося рівним. Він не кричав, не пив, не пропадав ночами. Міг приготувати чай, зустріти після роботи, купити ліки. Інколи був незграбним, інколи залежним від думки матері, але загалом здавався добрим чоловіком. Якби Олеся могла полюбити його, все, мабуть, виглядало б майже правильно.
Та серце не слухалося. Воно пам’ятало Данила.
Із цих спогадів Олеся вибралася тільки під ранок. Заснула ненадовго й прокинулася від того, що в палату зайшла жінка в білому халаті.
— Доброго ранку. Я Віра Олегівна, ваш лікуючий лікар.
Огляд був швидкий, але уважний. Лікарка світила ліхтариком в очі, просила стежити за кінчиком ручки, ставила запитання, обмацувала ноги й живіт, перевіряла реакцію.
— Можна сказати, вам пощастило, — підсумувала вона. — Забої серйозні, рана на голові неприємна, шви наклали, але переломів і тріщин на знімках немає. Струс під питанням, будемо спостерігати. Нога болить від сильного удару, але кістки цілі. Якщо чесно, перебування тут — радше перестраховка. Потримати можемо, але за доброго самопочуття можна продовжити лікування амбулаторно.
— Я б додому хотіла, — зізналася Олеся.
— Подивимося після крапельниці й повторного огляду. Медсестра зараз прийде. Заодно залишить номер слідчого. Він учора хотів поговорити з вами про напад.
Медсестра з’явилася незабаром, вкотила стійку з пляшечкою розчину й, поки ставила крапельницю, не замовкала.
— Учора в нас тут цілий спектакль був. Прийшов слідчий, хотів вас опитати. А ваша подруга стала грудьми, сказала, що пацієнтка без свідомості, нічого її смикати. Він погрожував усякими наслідками, а вона усміхається й каже: «Залиште номер, вона сама подзвонить, коли зможе». Ох, бойова! Так його й випровадила. І палату окрему вибила. Сама оплатила, уявляєте? А кажуть, жіночої дружби не буває.
Олеся повернула голову.
— Палату оплатила Мира? Не чоловік?
