Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

— І я серйозно. Твій Богдан для мене не чоловік, а дорослий хлопчик, якого мама надто довго тримала під спідницею. Навіть якщо забути, що він твій чоловік, а для мене це залізне табу, він мені з першого дня не подобався. Ти ж пам’ятаєш.

Олеся кволо всміхнулася й одразу скривилася: потріскані губи болісно натягнулися.

— Пам’ятаю. Ти тоді сказала, що він схожий на мокрого слимака. Причому ніби мені прошепотіла, але так, щоб він точно почув. А на весіллі натякала, що втекти ніколи не пізно.

— І досі вважаю, що мала рацію, — буркнула Мирослава. — Але зараз мова не про мене. І не про роман, якого не було й бути не може.

— Тоді про що? Яка таємниця?

Подруга відвела погляд. Це було зовсім не схоже на неї. Мирослава зазвичай дивилася просто, навіть коли говорила неприємні речі.

— Пробач, — сказала вона нарешті. — Це не моя таємниця. Я дізналася випадково. Приблизно так само, як ти зараз підслухала розмову, не призначену для тебе. Богдан говорив у кав’ярні телефоном і не помітив, що я сиджу поруч, за сусіднім столиком. А коли помітив, було вже пізно.

— Що він говорив?

— Він сам має тобі розповісти. І чим швидше, тим краще. Я йому це й намагалася вбити в голову. Але ти ж знаєш свого чоловіка: він чіплятиметься за видимість контролю, навіть якщо все довкола вже валиться.

Олеся заплющила очі. Усередині стало холодно, хоч у палаті було душно. Слова Данила зі сну спливли самі собою: «Не вір кожному слову».

— Я Даню бачила, — сказала вона раптом. — Уві сні. Він був як живий. А потім штовхнув мене, і я прокинулася.

Мирослава одразу змінилася на обличчі. Не злякалася, навпаки — ніби вхопилася за добрий знак…