Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

До озера викликали рятувальників, водолазів і важку техніку. Працювати треба було швидко, але поспіх був небезпечніший за зволікання. Лід біля старої ополонки міг здаватися міцним лише зверху; під снігом розходилися тріщини, а вода давно підточила слабкі місця. Люди говорили коротко, рухалися обережно й постійно перевіряли поверхню перед собою. Ніхто вже не сміявся з версій про дивного звіра: його впертість стала частиною загальної картини — тривожної й поки що не до кінця зрозумілої. Вовк відступив до снігового пагорба біля берега, але не пішов. Він стежив за кожним рухом, інколи переступав хворою лапою й дедалі частіше дивився не на машину, а в бік каміння.

Коли почалася підготовка до підйому позашляховика, звір раптом занепокоївся. До того він ніби змирився з появою людей, але тепер підвівся й пройшов уздовж кам’янистого берега. Між валунами нависала крижана кромка, а сніг лежав нерівними щільними пластами. Вовк зупинився, озирнувся на людей і тихо заскімлив. Звук був майже нечутний серед скрипу техніки й вітру, та в ньому відчувалася така наполегливість, що Остап не зміг пройти повз.

Він підійшов до каміння. На перший погляд там не було нічого, крім снігу, льоду й темних щілин між валунами. Але вовк дивився саме туди. Остап опустився на коліно й прислухався. Спершу долинав лише вітер, глухо гуляючи під навислою кромкою. Потім із глибини порожнини прорвався слабкий, уривчастий звук, схожий на людський стогін. У ту мить стало ясно: машина була не єдиною таємницею озера, і хтось міг досі залишатися там — під камінням, серед льоду та снігу…