Потяг, повний дітей, зник із маршруту, а відповідь на запитання про його долю шукали десятиліттями

Медики щодня обходили вагони. Варвара Мельникова перевіряла температуру в малюків, дивилася горло, змушувала пити воду тих, хто скаржився на слабкість. Інга Орлова записувала імена хворих, промивала подряпини, заспокоювала тих, кого заколисувало.

Ніна Андріївна трималася зібрано. Вона майже не спала, перевіряла харчування, розмовляла з виховательками, стежила, щоб підлітки не билися й не лякали малюків. Працівники служби безпеки здавалися їй неприємною, але неминучою частиною цієї дороги. Вона намагалася не вступати з ними в зайві розмови.

31 серпня склад пройшов черговий великий вузол і попрямував далі на схід. Саме там, за пізнішими свідченнями, почалися перші тривожні дивини.

На станції, де планувалася звичайна технічна стоянка, до ешелону підійшов офіцер у формі. Він тримався так, ніби всі довкола були зобов’язані розступатися без пояснень. Спершу він довго говорив із людьми із закритої служби, які супроводжували склад. Потім піднявся до вагона Ніни Андріївни.

Двері зачинилися.

Розмова тривала близько пів години. Ніхто з виховательок не знав, про що йшлося. Вони тільки бачили, як один із працівників служби стояв біля входу й не дозволяв нікому підійти ближче. Діти тим часом їли хліб і пили воду. На платформі пахло вугіллям і гарячим металом.

Коли офіцер пішов, Ніна Андріївна вийшла з вагона з кам’яним обличчям. Вона тримала блокнот так міцно, що кісточки пальців побіліли.

— Що сталося? — запитала одна з виховательок.

— Перевірка документів, — коротко відповіла Соколова. — Нічого більше.

Але жінки їй не повірили. Вони знали її надто добре. Ніна Андріївна могла приховати втому, злість, біль. Але тривога в її очах була такою явною, що її помітили навіть старші діти.

Після цієї станції ешелон пішов швидше. Журавльов отримав нове розпорядження: скорочувати технічні стоянки до мінімуму. Воду брати швидко. Паливо завантажувати без зволікань. Жодних зайвих зупинок. Жодних виходів дітей на платформу без крайньої потреби.

Машиніст не любив таких наказів. Довгий склад із дітьми вимагав обережності. Людям потрібен був перепочинок. Паровозу — огляд. Але наказ був підписаний, а супровідники із закритої служби стежили, щоб його виконували.

Вагони стали здаватися тіснішими. Діти почали частіше вередувати. У малюків боліли животи, старші скаржилися на духоту. Уночі кілька дівчаток плакали й просили повернути їх додому. Виховательки сиділи поруч, гладили їх по волоссю й повторювали, що скоро все закінчиться.

Але самі вони вже не були певні.

За вікнами все рідше з’являлися великі станції. Краєвид ставав одноманітним і тривожним: ліси, болота, рідкі вогні, довгі порожні ділянки колії. Дорога ніби відводила склад дедалі далі від усього знайомого.

1 вересня вдень ешелон підійшов до великого північного залізничного вузла. Тут за планом мала бути тривала стоянка: огляд паровоза, поповнення запасів, перевірка складу. Ніна Андріївна розпорядилася вивести дітей на платформу, щоб вони розім’яли ноги й подихали свіжим повітрям.

Після тісних вагонів платформа здалася дітям майже святом. Вони висипали назовні, мружилися від денного світла, бігали між вагонами, тримаючись подалі від паровоза, де клубочилася пара. Виховательки роздали хліб і консерви. Хтось сміявся, хтось уперше за кілька днів пожвавився.

Ніна Андріївна спостерігала за ними з напруженим обличчям. Вона звіряла списки, перемовлялася з медиками, перевіряла, чи всі діти повернулися до своїх вагонів після короткої прогулянки. Усередині в неї наростало відчуття, що ця зупинка не звичайна.

Невдовзі до складу підійшли троє офіцерів. На відміну від попереднього, вони не стали вдавати, що йдеться про просту перевірку. Їх одразу провели до працівників закритої служби. Після короткої розмови всі разом піднялися до вагона Ніни Андріївни.

Двері знову зачинилися.

Виховательки стояли неподалік і чули лише окремі слова. «Зміна маршруту». «Нове розпорядження». «Особлива секретність». «Без права обговорення».

Голоси звучали неголосно, але жорстко. У якийсь момент одна з жінок почула, як Ніна Андріївна сказала:

— Серед них маленькі діти.

Відповіді вона не розчула. Але після неї у вагоні запала така тиша, що навіть шум станції здався далеким…