Потяг, повний дітей, зник із маршруту, а відповідь на запитання про його долю шукали десятиліттями

Дітей розподілили за віком. Найменших, від шести до восьми років, посадили в перші вагони, ближче до медичного. Дітей дев’яти-дванадцяти років розмістили посередині. Підлітків визначили в останні вагони, щоб вони менше заважали малюкам і могли допомагати за потреби.

У кожен вагон завантажили хліб, крупи, консерви, сухе молоко. У кухонному вагоні склали мішки з продуктами, казани, ящики з посудом. До медичного вагона внесли бинти, йод, рицинову олію, заспокійливі краплі, жарознижувальні порошки, кілька коробок із препаратами на випадок інфекції. Багажний вагон заповнили дитячими речами, запасними ковдрами, взуттям, білизною й підручниками, які мали знадобитися на новому місці.

Ніна Андріївна особисто перевіряла кожен вагон. Вона йшла вздовж складу з блокнотом, звіряла кількість дітей, дивилася, чи зачиняються двері, чи досить води, чи на місці аптечні ящики. Вона кілька разів зазирнула до вагона-кухні й змусила перерахувати хліб.

Їй здавалося, що треба передбачити все. Дорога була довга, діти — слабкі, а осінь уже стояла на порозі.

Уранці 29 серпня почалася посадка.

Свідки згадували, що це було важке видовище. Чотири сотні дітей у сірому казенному одязі, з фанерними валізками, вузликами й пошарпаними іграшками, слухняно йшли до вагонів. Малюки озиралися, ніби сподівалися побачити когось, хто в останню мить зупинить потяг. Старші робили вигляд, що їм байдуже.

Деякі діти плакали не голосно, а беззвучно: губи тремтіли, очі були мокрі, але голосу не було. Після воєнних років багато хто вже навчився плакати так, щоб не дратувати дорослих.

Виховательки заспокоювали їх. Казали, що поїздка буде довгою, але цікавою. Що на новому місці буде просторо. Що там дадуть чистий одяг, відкриються школи, з’являться сади, майстерні, можливо, навіть море десь далеко за обрієм. Вони говорили все, що могли, аби тільки діти не чіплялися за двері й не починали кричати.

Частина малюків вірила. Частина тільки кивала. Підлітки переглядалися між собою. Вони розуміли, що державі треба кудись подіти сиріт, і відправлення далеко від звичних місць не здавалося їм чимось неможливим. У їхньому короткому житті вже було досить подій, після яких дивуватися ставало важко.

Ніна Андріївна стояла біля одного з вагонів і стежила, щоб ніхто не загубився. Вона запам’ятовувала обличчя. Худенька дівчинка з перев’язаною косою. Хлопчик із завеликим піджаком не за розміром. Двоє братів, які не відпускали один одного. Підліток з упертим поглядом, який допомагав малюкам підніматися сходинками, але сам жодного разу не попросив допомоги.

Їй належало довезти їх живими. Тоді вона ще думала, що саме в цьому її головне завдання.

30 серпня рівно о восьмій ранку паровоз дав протяжний гудок. Колеса смикнулися, зчепи дзенькнули, довгий склад повільно рушив. Діти притиснулися до маленьких вікон. Хтось махав рукою порожній платформі. Хтось сидів на нарах, обхопивши коліна.

Паровоз був старий, важкий, із нагаром на трубі й утомленим металевим скрипом. Але Журавльов вів його впевнено. Він не любив зайвих розмов і в дорозі довіряв більше приладам, парі й рейкам, ніж паперовим розпорядженням.

Помічник Лебедєв перевіряв тиск, стежив за топкою, записував час. Вони отримали наказ довести склад до пункту призначення без зайвих затримок. Зупинки дозволялися тільки технічні: набрати воду, поповнити паливо, провести огляд.

Маршрут, указаний у документах, проходив через безліч великих вузлів і тягнувся майже через усю країну. Шлях мав зайняти близько двадцяти діб. Для дітей це означало майже три тижні в тісних вагонах, під стукіт коліс, серед запаху диму, каші, вологого одягу й заліза.

Перші три дні минули без серйозних пригод.

Ешелон рухався за розкладом. Діти поступово звикали до дороги. Виховательки встановили суворий порядок: підйом, умивання, сніданок, короткі заняття, обід, відпочинок, знову заняття або читання, вечеря, сон. У вагонах учили читати за старими букварями, повторювали лічбу, розповідали казки, щоб відволікти малюків.

Увечері хтось починав співати. Спершу тихо, потім голоси підхоплювали інші вагони. Пісні звучали нерівно, стомлено, але в них було щось живе. Навіть працівники закритої служби, які сиділи окремо, іноді виходили в тамбур і слухали, не втручаючись…