Потяг, повний дітей, зник із маршруту, а відповідь на запитання про його долю шукали десятиліттями
Коли офіцери пішли, Соколова якийсь час не виходила. Потім з’явилася на східцях і попросила всіх супровідників зібратися біля службового вагона.
Жінки підійшли швидко. Медики теж. Залізничники стояли трохи осторонь. Люди із закритої служби спостерігали мовчки.
Ніна Андріївна говорила рівно, але голос її був глухий:
— Маршрут змінено. До попереднього пункту призначення ми не йдемо. Ешелон спрямовують на північну гілку, до закритого об’єкта, де, за розпорядженням, підготовлено новий заклад для дітей. Дорога подовжується приблизно на тиждень. Усі запитання заборонені. Це наказ.
Виховательки спершу мовчали. Потім заговорили одразу кілька.
— Як на тиждень? У нас продукти розраховані інакше.
— Маленькі вже ледве тримаються.
— Ліки закінчуються.
— Чому нам не сказали раніше?
— Що це за заклад?
Ніна Андріївна підняла руку, закликаючи до тиші.
— Я сказала все, що можу сказати.
— Але діти не витримають ще стільки в дорозі, — тихо мовила Варвара Мельникова. — У нас уже є слабкі. Якщо піде температура і кишкова інфекція, ми не впораємося.
Соколова подивилася на неї довгим поглядом. У ньому було стільки болю, що Варвара замовкла.
— Робіть усе, щоб упоратися, — сказала Ніна Андріївна. — Зараз нам треба зберегти порядок.
Слова звучали як розпорядження. Але за ними ховалося щось інше — не згода, а спроба виграти час.
Після цього атмосфера в ешелоні змінилася остаточно. Виховательки стали мовчазними. Вони перестали жартувати з дітьми так легко, як раніше. Медики частіше переглядалися. Підлітки помітили це й почали ставити запитання, на які дорослі відповідали ухильно.
Увечері 1 вересня склад покинув вузлову станцію й звернув на північну гілку. Це була лінія, прокладена через майже безлюдну лісову місцевість. Рейки ще не встигли як слід обкатати. Уздовж колії стояли тимчасові будівлі, склади, рідкі будки чергових, напівзанедбані майданчики.
Тут не було справжніх вокзалів, жвавих платформ, пасажирського шуму. Тільки ліс, насипи, темніюче небо й рейки, що йшли туди, де навіть карта ставала неточною.
Журавльов вів паровоз повільно й обережно. Він відчував, як важкий склад тисне на свіжу колію. Подекуди вагони хитало сильніше, ніж звичайно. Помічник Лебедєв вдивлявся вперед, намагаючись розгледіти шлях у густіючих сутінках.
— Не подобається мені це, — тихо сказав він.
Журавльов не відповів. Тільки міцніше стиснув важіль.
У вагонах діти вкладалися спати. Пічки розтопили заздалегідь, бо надвечір помітно похолодало. Малюки куталися в ковдри, тулилися одне до одного, здригалися від різких ривків складу. Старші лежали мовчки й слухали, як колеса глухо відбивають стик за стиком.
Виховательки сиділи біля дверей і пошепки обговорювали те, що сталося. Чому дітей везуть не туди, куди було вказано в документах? Чому нове місце називають закритим об’єктом? Чому офіцери говорили так, ніби супровідники не люди, а частина вантажу?
Ніна Андріївна у своєму вагоні не спала. Перед нею лежали списки дітей. Вона дивилася на прізвища, дати народження, позначки про здоров’я. Шестирічні. Семирічні. Десятирічні. Підлітки, які готувалися до випуску з дитячого будинку.
Кожен рядок був живою дитиною. І кожен із них тепер їхав туди, про що їй не сказали прямо, але що вона вже починала розуміти.
До 23 години ешелон пройшов останній обжитий напівстанок. Черговий відзначив його проходження, передав сигнал далі й записав час у журнал. Після цього починалася глуха зона: довга ділянка серед лісів, де зв’язок був нестабільний, а пункти контролю містилися далеко один від одного.
По обидва боки від рейок тягнувся непроглядний ліс. Навіть улітку там легко було загубитися. А тепер ночі ставали холодними. Температура опускалася низько, у траві виступала сирість, над болотистими місцями підіймався туман.
У вагонах діти засинали неспокійно. Хтось кашляв. Хтось кликав виховательку. Хтось уві сні просив маму, хоча давно вже не пам’ятав її обличчя…