Потяг, повний дітей, зник із маршруту, а відповідь на запитання про його долю шукали десятиліттями

Підлітки швидко зрозуміли серйозність моменту. Вони перестали ставити запитання й почали допомагати. Хтось ніс молодшого на спині. Хтось тягнув мішок із сухарями. Хтось тримав за руки одразу двох малюків, щоб ті не загубилися в темряві.

Медики забрали аптечки, бинти, йод, жарознижувальні, кілька пляшечок заспокійливих крапель. Інга Орлова пізніше напише в щоденнику, що тієї ночі в неї тремтіли руки, але боялася вона не лісу. Вона боялася, що діти прокинуться остаточно, почнеться плач, і охорона зрозуміє, що відбувається.

Працівники закритої служби відреагували не однаково. Один намагався наказати всім повернутися до вагонів. Другий вимагав пояснень. Третій мовчав, стоячи осторонь. Ситуація була настільки неймовірною, що навіть люди, звиклі віддавати жорсткі накази, на кілька хвилин розгубилися.

Ніна Андріївна сказала їм прямо:

— Я дітей далі не повезу.

Один з охоронців пригрозив їй арештом. Вона відповіла:

— Заарештуєте — самі поведете чотириста дітей у табір. Зможете дивитися їм у вічі?

Ці слова повисли між ними. Двоє працівників невдовзі вирішили повертатися до колії й шукати зв’язок із начальством. Із ними пішли кілька супровідників, які злякалися лісу більше, ніж наказу. Соколова нікого не стримувала. Вона розуміла: силоміць єдності не створиш.

Один працівник служби залишився з групою. Пізніше ніхто не міг точно сказати, чому він так вчинив. Можливо, усвідомив, що після такого випадку його однаково звинуватять. Можливо, вперше побачив у дітях не «контингент», а живих переляканих малюків. Його ім’я в документах потім майже стерли, але ті, хто вижив, згадували, що в лісі він допомагав нести слабких і жодного разу не зажадав повернути назад.

План Ніни Андріївни був ризикований. Щоб збити пошуковиків зі сліду, порожній ешелон мав піти далі рейками. Якщо склад залишиться на місці, втікачів знайдуть уранці. Якщо потяг продовжить шлях без пасажирів, пошуки почнуться значно далі, а в дітей з’явиться час.

Журавльов і Лебедєв піднялися в паровоз. Машиніст перевірив тиск, дав хід, а тоді на малій швидкості зіскочив із підніжки разом із помічником. Порожній склад, у якому ще недавно спали сотні дітей, покотився вперед у темряву.

Вагони стукотіли по рейках, ніби нічого не сталося. Світло в деяких вікнах іще горіло. Здалеку могло здатися, що ешелон продовжує свій шлях за наказом.

Діти й дорослі стояли осторонь, біля кромки лісу, і дивилися, як потяг відходить. Для багатьох це був найстрашніший момент. Поки склад стояв поруч, він залишався останнім зв’язком зі звичним світом. Коли його вогні зникли за поворотом, попереду лишилися тільки темний ліс, холод і невідомість.

Ніна Андріївна повернулася до групи.

— Тримаємося разом. Старші допомагають молодшим. Ніхто не відходить сам. Ідемо до світанку, потім шукаємо укриття.

Так почався шлях, який пізніше назвуть неможливим.

Тієї ночі в ліс пішли понад чотириста людей: діти, виховательки, медики, двоє залізничників і кілька дорослих супровідників. Вони не мали точної карти, не знали найближчих сіл, не розуміли, скільки кілометрів доведеться пройти. У них були продукти на кілька днів, слабкі діти на руках і страх, якого не можна було показувати.

Перші години йшли майже мовчки. Під ногами хлюпав мох, гілки чіплялися за одяг, темрява заважала бачити коріння й ями. Малюки спотикалися, деякі починали плакати, але старші відразу нахилялися до них, шепотіли, що не можна шуміти.

Журавльов ішов попереду. Він знав ліс краще за інших, хоча й цей край був йому чужий. За зорями й рельєфом він намагався тримати напрямок до річки. Лебедєв допомагав йому, час від часу повертався до хвоста колони, перевіряв, чи ніхто не відстав.

Ніна Андріївна рухалася то на початку, то посередині, то в кінці. Вона рахувала дітей, питала у виховательок, чи всі на місці, допомагала підвестися тим, хто падав. Кілька разів вона брала на руки малюків, хоча сама вже ледве трималася після безсонних днів.

До світанку група відійшла від залізниці досить далеко, щоб не бачити насипу. Але це не означало безпеки. Якщо пошуковики підуть по слідах, їх можуть знайти. А сліди такої величезної групи приховати було неможливо.

Удень вони зупинилися в густому лісі. Дітям дали по маленькому шматку хліба й трохи води. Виховательки вкладали найслабших на ковдри, сушили промокле взуття біля невеликих багать, намагаючись не здіймати великого диму.

Малюки питали, де потяг. Їм відповідали, що потяг поїхав, а вони йдуть в інше, краще місце. Дехто вірив. Інші мовчали й дивилися на дорослих так, ніби вже розуміли, що правду їм знову не кажуть.

На другий день стало ясно, наскільки важким буде шлях. Ліс не хотів пропускати таку велику групу. Коріння чіпляло ноги, болота змушували робити гак, сухі ділянки змінювалися в’язкими низинами. Там, де дорослий проходив, дитина провалювалася по кісточки. Там, де підліток міг перестрибнути струмок, малюка доводилося переносити.

Хліб видавали суворо. Консерви берегли. Воду набирали зі струмків, кип’ятили, коли вдавалося розвести вогонь. Але палива для багать вистачало не завжди, а зупинятися надовго було небезпечно.

На третій день діти почали вибиватися з сил. Виховательки несли найменших по черзі. Старші хлопці й дівчата підтримували малюків під руки, тягли вузли, шукали сухі гілки. Деякі підлітки, ще вчора похмурі й недовірливі, раптом стали незамінними помічниками.

Варвара Мельникова й Інга Орлова майже не відпочивали. Вони промивали рани, перев’язували стерті ноги, давали ліки тим, у кого починалася температура. Варвара суворо забороняла пити сиру болотяну воду. Інга записувала імена хворих у маленький зошит, який носила за пазухою.

З кожним днем шлях ставав тяжчим. Осінь відчувалася в нічному холоді. Ковдри відсирівали, взуття не просихало, діти кашляли дедалі частіше. Ніна Андріївна розуміла: їм потрібна річка. Річка може вивести до людей. Без неї вони блукатимуть, доки не скінчаться сили.

На четвертий день Журавльов знайшов спуск до води. Це була неширока лісова річка зі швидкою темною течією. Береги місцями заросли чагарником, місцями провалювалися в болотисту рідину. Але вода означала напрямок.

Соколова вирішила йти вздовж течії. Рано чи пізно річка мала привести до більшої води, а там могли бути села, рибальські стоянки, переправи, люди…