Потяг, повний дітей, зник із маршруту, а відповідь на запитання про його долю шукали десятиліттями

Рішення здавалося розумним, але шлях берегом виявився виснажливим. Доводилося обходити завали, перелазити через повалені стовбури, підніматися на круті схили й знову спускатися вниз. Берег петляв, і за день вдавалося пройти менше, ніж розраховували.

Продукти танули. Хліб закінчився на п’ятий день. Консерви — невдовзі після цього. Залишалися крихти сухого молока, трохи крупи, кілька банок, які берегли для найслабших.

Голод прийшов не відразу як різкий біль, а як тягуча порожнеча, що забирала сили. Діти ставали тихими, переставали питати, коли вони прийдуть. Малюки засинали на ходу. Старші дратувалися, але стримувалися.

Журавльов намагався добувати їжу. Він ставив примітивні сильця, шукав горіхи, показував, які ягоди можна їсти, а від яких краще триматися подалі. Іноді вдавалося знайти гриби, і виховательки варили ріденьку юшку. Але нагодувати сотні дітей ліс не міг.

На восьмий день померла перша дитина. Маленький хлопчик, який кілька днів тримався на руках виховательки й майже не говорив. Його поховали біля річки, позначивши місце хрестом із гілок.

Ніна Андріївна стояла поруч довго, поки решта вже почала відходити. Вона не плакала. Тільки губи в неї стали білі.

Після цього смерть перестала бути абстрактною загрозою. Вона йшла поруч, вибираючи найслабших. Невдовзі померла літня вихователька, серце якої не витримало дороги. Потім ще кілька дітей. Дорослі намагалися не показувати жаху, але діти все розуміли.

Інга Орлова записувала імена. Кожне. Навіть коли руки мерзли. Навіть коли не було сил. Вона казала Варварі:

— Якщо ми виживемо, вони не повинні зникнути без сліду.

На десятий день Ніна Андріївна зібрала найміцніших підлітків. Їх було близько десяти. Виснажені, худі, з обдертими руками, але ще здатні йти швидше за основну групу.

Вона пояснила їм, що треба рухатися вперед уздовж річки й шукати людей. Будь-який дим, будь-який човен, будь-яку хату. Не можна повертатися без допомоги, хіба що вони переконаються, що попереду немає нічого.

Один хлопчик запитав:

— А якщо нас спіймають?

Соколова відповіла не відразу.

— Тоді кажіть правду. Що в лісі помирають діти.

Підлітки пішли вранці. Решта залишилися на березі, бо йти далі майже не могли. Розбили тимчасовий табір. Із гілок і плащів зробили укриття, розвели багаття, поклали слабких ближче до тепла.

Дні потяглися болісно повільно. Їжі майже не було. Виховательки збирали трави, гриби, ягоди. Журавльов ішов у ліс і повертався з тим небагатьом, що вдавалося добути. Варвара й Інга боролися з температурою, слабкістю, розладами, відчаєм.

Ніна Андріївна щодня обходила табір. Сідала поруч із дітьми, говорила з ними, поправляла ковдри, змушувала пити гарячу воду, якщо вдавалося її закип’ятити. Вона вже не була схожа на сувору директорку з дитячого будинку. Її обличчя осунулося, очі запали, але голос залишався твердим.

— Ми дочекаємося допомоги, — повторювала вона. — Чуєте? Дочекаємося.

До 20 вересня дітей стало значно менше, ніж у ніч утечі. Точну кількість тоді ніхто не міг назвати. Дорослі боялися перераховувати вголос. Кожен день приносив нову втрату, і кожна втрата тиснула на Ніну Андріївну сильніше, ніж голод.

Вона розуміла: її рішення врятувало дітей від табору, але привело до лісу, де частина вже загинула. Ця думка могла зламати будь-кого. Але Соколова не дозволяла собі розвалитися. Поки хоч одна дитина була жива, вона мусила стояти.

23 вересня підлітки, які пішли вперед, дісталися невеликого села на березі великої річки. У селі жило всього кілька десятків людей. Старі, жінки, діти, кілька чоловіків, які повернулися після війни пораненими або хворими.

Підлітки мали такий вигляд, що перша жінка, яка побачила їх біля тину, скрикнула. Вони були брудні, виснажені, у подертому одязі, із запаленими очима. Один упав просто біля ґанку й уже не міг підвестися.

Люди збіглися швидко. Дали води, хліба, вкрили чимось теплим. Коли підлітки трохи отямилися, вони почали розповідати: потяг, діти, втеча, ліс, річка, табір на березі, голод, хворі малюки, потрібна допомога негайно.

Староста села Семен Трохимович Горін вислухав їх мовчки. Йому було близько шістдесяти. Він пройшов війну, втратив ногу, ходив із важкою палицею, але в селі його слово важило багато. Коли підлітки закінчили, він підвівся й сказав:

— Збираємося. Хто може йти — до мене.

У селі не стали обговорювати, чи законно допомагати втікачам. Не питали, чиї це діти за документами. Не стали чекати вказівок згори. Люди побачили дітей, що вмирають, — і цього виявилося досить.

Зібрали човни, хліб, сушену рибу, теплі речі, старі ковдри, казанки, ліки, які були. Вісім чоловік вирушили вгору річкою разом із підлітками. Ішли й пливли майже дві доби, іноді витягаючи човни на мілководдя, іноді пробираючись берегом.

На третій день вони знайшли табір.

Семен Горін потім казав, що за все життя не бачив нічого тяжчого. Діти лежали біля багать, багато хто був надто слабкий, щоб повернути голову. Виховательки, самі майже без сил, намагалися годувати їх рідкою юшкою. Осторонь під гіллям були місця, де ховали тих, хто не дочекався допомоги.

Ніна Андріївна вийшла назустріч селянам, тримаючись рівно, хоча ледве стояла. Вона не кинулася просити, не заплакала, не впала. Тільки запитала:

— Скільки човнів?

Горін відповів:

— Скільки є. І ще приведемо.

Тоді вона кивнула й одразу почала розподіляти дітей: спершу найхворіших, потім маленьких, потім тих, хто може сидіти, потім підлітків. Вона діяла так, ніби до останньої хвилини була зобов’язана залишатися начальницею не ешелону, не дитячого будинку, а самої надії.

Евакуація тривала кілька днів. Дітей переправляли вниз річкою маленькими партіями. Найслабших несли на руках. Деякі не розуміли, що відбувається, і боялися човнів. Виховательки вмовляли їх, казали, що тепер вони їдуть до людей, до теплих печей, до хліба…