Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

Номер був незнайомий. Міський.

Оксана прийняла виклик.

— Оксано Павлівно?

Голос чоловічий, рівний, професійно спокійний.

— Так.

— Мене звати Максим Сергійович. Я телефоную за дорученням Кирила Богдановича Сивака.

Оксана підвела очі на Кравця. Той дивився на неї уважно й уже, здається, зрозумів.

— Слухаю.

— Кирило Богданович хотів би зустрітися з вами сьогодні. Особисто. Без посередників.

— З якого питання?

— Учорашньої зустрічі й деяких обставин, які, на його думку, краще прояснити в робочому порядку.

— Передайте Кирилу Богдановичу, що всі переговори з цього питання я веду через свого юриста. Контакт Романа Микитовича Кравця я вам надішлю.

— Він віддав би перевагу особистій розмові.

— Це його перевага, — сказала Оксана. — Моя — через юриста.

Вона завершила дзвінок.

— Сивак? — спитав Кравець.

— Його людина. Просить зустрічі.

— Швидко.

— Надто швидко.

— Отже, він знає або здогадується, що ви щось побачили.

Оксана поклала телефон на стіл.

— Це змінює порядок дій?

— Прискорює, — відповів Кравець і відкрив ноутбук.

Вони працювали чотири години. Майже без пауз. Кравець вибудовував юридичну частину, Оксана звіряла факти, уточнювала формулювання, відмічала, де не можна переходити від доведеного до припущення. Наприкінці цієї роботи на столі лежала заява: охайна, суха, вивірена. Імена. Суми. Структури. Додатки. Жодної емоційності. Лише те, що можна підтвердити.

Кравець прочитав документ востаннє й повернув до неї.

— Підписуєте?

Оксана взяла ручку. На секунду затрималася над рядком. Не тому, що сумнівалася. Просто вона завжди намагалася усвідомити вагу моменту, перш ніж поставити підпис.

Після цього підпису зворотного руху вже не буде. Почнеться довга, складна й, імовірно, неприємна історія. Люди, звиклі до тиші довкола своїх схем, рідко дякують тим, хто цю тишу порушує.

Вона підписала.

— Добре, — сказав Кравець. — Сьогодні ж передам.

Оксана підвелася, одягла пальто. Біля дверей обернулася.

— Романе Микитовичу, дякую.

— Це робота, — відповів він.

Вона кивнула. І все ж це було більше, ніж робота.

Надворі небо висіло низько, важке, майже свинцеве. Оксана йшла без певного маршруту. Їй потрібно було до води. Завжди, коли думки ставали надто щільними, широка ріка допомагала розсунути їх, повернути масштаб.

Задзвонив телефон. Назар.

— Мамо, я думав про те, що ти вчора сказала. Розкажеш докладніше?

— Сьогодні ввечері. Зараз іду думати.

— Куди?

— До води.

Він тихо засміявся.

— Звісно. Подзвони потім.

— Подзвоню.

Вона сховала телефон і пішла далі.

Попереду відкривалася ріка — широка, сіра, майже нерухома. Місто довкола жило своїм життям: десь за рогом пройшов трамвай, з карниза злетіли голуби, вітер підняв мокрий листок і тут же кинув назад на тротуар.

Оксана зупинилася біля води.

Вона не думала зараз ні про Артема, ні про Сивака, ні про заяву, яку Кравець повезе до наглядових органів. Усі ці лінії були важливі, але поверх них лежала ще одна — тонка, майже невидима, і від того найнебезпечніша.

Ім’я, яке пов’язувало кілька розрізнених документів в один вузол.

Ім’я, яке вона поки не назвала навіть Кравцеві…