Поява колишньої дружини на приватній зустрічі вивела Олексія з себе, але вечір лише починався

Вона зустріла його у дверях і обійняла міцніше, ніж збиралася. Назар відповів тим самим — незграбно, по-дорослому, але тепло. Відсторонившись, подивився на неї з легким підозрінням.

— Ти схудла.

— Неправда.

— Я аналітик. Не сперечайся з цифрами.

— У тебе немає цифр.

— Є візуальна оцінка.

Оксана всміхнулася.

— Проходь, візуальний оцінювачу.

Вона приготувала вечерю — просту, домашню, без ресторанної вишуканості: запечена риба, овочі, хліб, салат. Їжа, яку добре їсти після дороги й довгого дня. Вони сиділи на кухні, де лампа давала тепле коло світла на стіл, за вікном темнів канал, а чайник остигав із тихим металевим клацанням.

Назар розповідав про роботу. Його агенція розбирала фінансову модель однієї регіональної компанії, і дані, за його словами, виглядали так, ніби їх вели одночасно троє людей, жоден із яких не розмовляв із двома іншими. Оксана слухала з щирим інтересом, ставила точні запитання, інколи уточнювала терміни. Їй подобалося, що син виріс людиною, з якою можна говорити не лише як із дитиною, а й як із професіоналом.

Коли тарілки прибрали, а чай налили вдруге, Назар сказав:

— Тепер розкажи все. Не в короткій версії.

Оксана подивилася на нього.

— Ти певен?

— Так.

Вона розповіла. Повністю. Про зустріч у «Меридіані». Про появу Артема. Про його фразу в перерві. Про документи по «Стройресурсу». Про Сивака, фонд і стару схему. Про заяву Кравця. Про розмову з Ткачуком у ресторані. Про пакет документів, який той подав слідом. Про дзвінок Артема. Про Ларису, що прийшла в її кабінет із тремтячими руками й проханням підказати, як не зруйнувати себе остаточно.

Вона не прикрашала. Не пом’якшувала. Не виставляла себе мудрішою чи сильнішою, ніж була. Просто розповідала події в тому порядку, в якому вони сталися, дозволяючи їм самим мати вагу.

Назар слухав, не перебиваючи. Так він слухав із дитинства, коли хотів зрозуміти не лише слова, а й те, що стоїть за ними. Наприкінці він довго мовчав, дивлячись у чашку.

— Лариса прийшла до тебе сама?

— Так.

— І ти дала їй номер Кравця.

— Так.

— Ти зовсім на неї не злишся?

Оксана відповіла не відразу, бо запитання було не формальне.

— Ні. Вона була молодша, ніж я, коли все почалося. І опинилася поруч із людиною, яка вміє переконувати. Це не виправдовує чужого болю, але багато що пояснює. Зараз вона намагається вчинити правильно. Цього досить.

Назар кивнув.

— А батько?

Оксана зітхнула.

— Твій батько зробив те, що вмів. Не більше й не менше. Я не хочу, щоб його рішення далі керували нашим із тобою світом.

Він подивився на неї довгим, серйозним поглядом.

— Знаєш, я довго думав про тебе. Про розлучення, про те, як ти почала з нуля, про переїзд, про те, що відбувається зараз.

— І до чого дійшов?

— Ти ніколи не скаржилася. По-справжньому. Я не пам’ятаю, щоб ти сиділа й питала: «За що мені це?» або «Чому саме я?» Ти просто робила наступний крок.

Оксана ледь усміхнулася.

— Жалість до себе потребує багато сил.

— Більшість людей усе одно їх знаходить.

— Я воліла витрачати сили на інше.

Назар теж усміхнувся — тією трохи асиметричною усмішкою, яка завжди робила його молодшим.

— Я радий, що схожий на тебе.

— Не зовні.

— Це я вже зрозумів.

— А я рада, що ти схожий на себе, — сказала Оксана. — Це важливіше.

Вони ще трохи посиділи в тиші. Потім Назар широко позіхнув, не встигнувши прикрити рота.

— Усе, — сказала вона. — Спати.

Кімната для нього була готова завжди. Невелика, з вікном на воду й полицею, де він залишав книжки при кожному приїзді, поступово створюючи тут другу, маленьку бібліотеку. Оксана побажала йому доброї ночі й повернулася до себе.

Лежачи в темряві, вона слухала вітер за вікном. Десь далеко по воді пройшов важкий катер, його глухий звук прокотився між будинками й стих. Вона думала про те, що слідство у справі Сивака триватиме довго. Консорціум доведеться перебудовувати. Кравець ще не раз подзвонить із сухими й важливими новинами. Артем, можливо, продовжить створювати шум. Ларисі належить свій шлях крізь страх і документи.

Але все це вже не здавалося хаосом. Це були робочі лінії життя — складні, неприємні, такі, що потребують уваги, але не здатні зламати її внутрішній порядок…