Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач

Олена не відразу змогла продовжити. Ні крику, ні спроби заперечити, ні навіть погляду, за який вона могла б ухопитися. Андрій стояв поруч, поки його мати розпоряджалася її життям і життям їхньої дитини, і дозволяв їй розпоряджатися. Усі обіцянки лишилися десь за зачиненими дверима бібліотеки.

— Я пішла того ж вечора. Зібрала речі й вийшла в сльоту. Роботи більше не було, жити ніде. Але тебе я вирішила залишити. Що б потім не довелося робити.

Назар дивився на дошки столу. Досі власний початок уявлявся йому пов’язаним з Ольгою, з її руками, з тісними кімнатами, де вони жили. Тепер перед цими спогадами з’являлося щось іще: молода жінка під холодним дощем, якій сказали, що її дитина нікому не потрібна. Він не знав, як прийняти це нове минуле. Але жаль до Олени вже існував, поруч із ним підіймалася неприязнь до Андрія, і від обох було не відмахнутися.

По шибці збігали струмки води. Протяг нахиляв полум’я то в один, то в інший бік. За роки поневірянь Назар звик слухати чужі біди впіввуха: якщо вникати в кожну, не лишиться сил на власну. Зараз це не виходило. У розповіді Олени надто багато чого відгукувалося тим холодом, який він знав сам.

— Гроші вона все-таки дала? — спитав він. — На те, щоб… прибрати проблему?

— Дала. Конверт. Там вистачило б і на дорогу клініку, і на дорогу додому. Тільки я не поїхала ні туди, ні туди.

Перший час Олена блукала мокрими вулицями, майже не розуміючи, куди йде. Потім знову опинилася на вокзалі. Засинала ненадовго, притискаючи сумку, здригалася від важких кроків чергових. Гроші в конверті були єдиним захистом від цілковитої безпорадності, і вона боялася втратити їх навіть уві сні.

— Досі пам’ятаю оббивку крісел, — промовила вона. — Тютюном просякла наскрізь. І оголошення, весь час оголошення. Люди їдуть, приїжджають, а тобі подітися нікуди. Тільки й думаєш: не заснути надто міцно, не випустити сумку.

Назар машинально потер збиті кісточки. Він знав, як це — влаштувати під голову светр, заплющити очі й далі дослухатися. Вокзальне тепло не обіцяло безпеки. Можна було позбутися останнього, поки спиш. Йому важко було поєднати знайому нужду з доглянутими руками Олени, але тепер за її нинішнім виглядом проступало життя, про яке він раніше не здогадувався.

— Чому ви вирішили мене народити? — спитав він уже без глузування. — Навіщо вам дитина від такого чоловіка? Він потім хоч шукав вас?

Олена похитала головою.

— Їм було зручно вважати, що вони заплатили — і все скінчилося. А ти для мене вже не був продовженням Андрія. Ти був моєю дитиною. Єдиним, заради чого ще хотілося триматися.

Вона згадала, як уперше відчула рух усередині, і запнулася. За цим ледь помітним поштовхом для неї стояло більше надії, ніж за всіма попередніми обіцянками. Олена зняла куток у сирій кімнаті на околиці. Із щілин тягло, вночі під підлогою вовтузилися миші. Вона купувала дешеву крупу, рахувала гроші, що лишилися, намагалася відкласти хоч щось на пелюшки.

Вагітність давалася тяжко: нудота, набряклі ноги, старі черевики, в які ставало дедалі важче влізти. Але тепер труднощі мали інший сенс. Олена боялася за майбутнє дитини й водночас знала, заради чого їй переживати наступний день. Самотність нікуди не зникла; просто вона перестала вважати себе зовсім самотньою.

У кишені куртки Назар намацав пальцями дерев’яного ведмедика. Ольга колись вирізала йому цю фігурку, і він носив її всюди як оберіг. Дерево було звичне, гладеньке від постійних доторків. Однак тепер воно не заспокоювало. Важко було триматися за єдиний добрий образ, слухаючи про те, що сталося ще до його появи в пам’яті.

Найбільше вразила думка про конверт. Його існування намагалися прибрати з дороги грошима. Олена від цього відмовилася. Їх обох визнали зайвими в одному й тому самому домі — її з сумкою, його ще ненародженого. Назар не вимовив цього вголос, але відчуження між ним і жінкою стало слабшим.

— Ви все-таки вижили, — сказав він, намагаючись говорити рівно. — І роботу знайшли.

— Влаштувалася. Не відразу. Ходила по закладах, живіт ховала під просторими светрами. Вагітну без реєстрації мало хто хотів брати. Уже й не пам’ятаю, скільки разів мені відмовили, перш ніж знайшлося місце в їдальні при заводському гуртожитку.

Потрібна була мийниця посуду на важку зміну. Там доводилося рухати величезні баки, поратися з окропом, відмивати жир дешевим їдким засобом. Шкіра на руках червоніла, свербіла, на пальцях з’являлися тріщини. Запах пережареної олії змішувався з кислим хлібом і мокрими ганчірками. Олена подивилася на свої теперішні руки: слідів тієї роботи майже не лишилося, а відчуття роз’їденої шкіри пам’яталося виразно.

— І я була рада. Уявляєш? Дуже рада. Бо щодня заробляла, бо могла розраховувати на себе. Там я її й зустріла…