Прибираючи материнську могилу, безпритульний сирота почув за спиною надривний плач

Павло Григорович кашлянув біля печі. Назар подався вперед.

— Ольгу?

— Так. Вона стояла на роздачі. Усміхнена, з ямочками на щоках. Від неї пахло молоком і ванільною випічкою. Відразу взялася за мною наглядати.

Подалі від суворої завідувачки Ольга підсовувала їй гарячий суп, садовила на перевернутий ящик, змушувала відпочити. Сама в цей час бралася за брудний посуд. Для змученої Олени така турбота була майже неймовірною. Після недавнього приниження ніхто не був зобов’язаний їй допомагати, і тому кожна тарілка супу, кожен короткий відпочинок здавалися дарунком, за який нічим віддячити.

Назар видихнув. Ось цю жінку він знав. Ту, яка помічала, що іншому важко, і мовчки бралася до роботи.

— Вона завжди так робила, — сказав він. — Усе людям, собі нічого.

Олена подивилася на нього з болем.

— Я теж так думала. Для мене вона стала сестрою. Найближчою людиною. І саме їй я довірила те, що було дорожче за життя.

Свічка спалахнула востаннє й згасла. На стінах лишилися тільки відблиски від печі. Назар усе ще відчував у долоні дерев’яну фігурку, але вже не міг зрозуміти, за яку з двох несумісних історій вона допомагає йому триматися.

Павло Григорович підвівся й поворушив жарини. Угору полетіли іскри, світло на кілька митей стало яскравішим. Олена взяла запропоновану ним ковдру, вкрила плечі. Розмова тривала вже давно, а її все ще морозило. Назар дивився на вогонь, намагаючись укласти поруч два образи Ольги. Один він пам’ятав із дитинства, другий щойно отримав із чужих слів. Поєднати їх не вдавалося.

— Мені хотілося, щоб поруч була своя людина, — сказала Олена. — Хотілося спертися на когось. Вона це місце й зайняла. Я бачила в ній те, чого відчайдушно потребувала, а про інше не думала.

— Не можна стільки років удавати, — заперечив Назар. — Вона мене по голові гладила… Руки грубі, весь час у роботі, а торкалася обережно. Я ж це пам’ятаю. Таке не грають щодня.

Він не намагався обманути себе красивими словами. У нього були справжні спогади: дотики, голос, втомлене обличчя. Визнати їх підробкою означало позбутися дитинства цілком. Навіть тепер, коли розповідь Олени дедалі важче було відкидати, Назар продовжував шукати в ній місце, де міг би зберегти свою Ольгу.

— Можливо, до тебе вона й справді прив’язалася, — відповіла Олена. — Я не можу вирішувати, що вона відчувала всі ці роки. Але знаю, з чого почалося її материнство. Коли людина будь-якою ціною хоче дитину, якої не може народити, це бажання буває страшним. Її бажання обернулося для мене зрадою.

У голосі не було вдоволення від того, що вона руйнує його колишню певність. Олена й сама ніби знову втрачала ту подругу, якій колись довіряла. Згадувати турботу виявилося чи не так само важко, як говорити про те, що сталося потім. Саме турбота зробила подальшу порожнечу такою нестерпною.

Вони оселилися разом у маленькій кімнаті старого барака на околиці. Пахло сирим деревом, господарським милом, паленим папером. Від стін відходили шпалери; Ольга переклеїла їх, вибравши світлі. Десь роздобула дерев’яне ліжечко, пофарбувала білою фарбою. Із старих підковдр пошила м’які бортики. Кімната лишалася бідною, але поступово в ній з’явилися лад і затишок, яких Олені так бракувало.

Ольга варила бульйони, стежила, щоб майбутня мати їла, відправляла її гуляти. Увесь час клопоталася поруч, знаходила собі заняття, щось поліпшувала, дбала. Олена приймала це з вдячністю, майже зі страхом: невже після всього їй нарешті дістався хтось, кому вона потрібна? Думка про подругу допомагала пережити важкі дні вагітності.

Назар слухав і все міцніше стискав ведмедика. Описи збігалися з пам’яттю. Ольга справді вміла перетворити випадкове житло на дім, навести чистоту там, де інший давно б махнув рукою. Він упізнавав її в цих дрібницях, і від того розповідь не виходило оголосити вигадкою. Чужа жінка знала не тільки ім’я й дату. Вона говорила про звички, про голос, про той бік Ольги, який Назар вважав відомим лише собі.

— На початку жовтня випав перший сніг, — продовжила Олена, і на її обличчі ненадовго з’явилася усмішка. — Колючий такий, ранній. Я лежала в пологовому. Пологи були важкі, у палаті холодно, за вікном вітер. А потім принесли тебе.

Немовля було туго загорнуте в товсту байкову ковдру. З неї виглядало маленьке личко з пухкими щічками. Олена пам’ятала втому, біль, довгі години чекання — і те, як усе відступило, щойно дитина розплющила очі. Вона ще нічого не могла про неї знати, а Олена вже відчула, що прожите було недаремним.

Сторож відклав кочергу й повернувся до вікна. Він не йшов, але намагався займати якомога менше місця в їхній розмові. Назар помітив це лише краєм свідомості. Олена дивилася на нього так, ніби водночас бачила немовля з пологового й дорослого хлопця з побитими руками.

— Ольга зустріла нас на виписці. Ридала. Я тоді думала: як сильно вона за нас радіє. Тепер розумію: вона плакала від того, що нарешті отримувала бажане.

Перші тижні й справді були схожі на сімейне життя. Ольга вставала вночі, сповивала малюка у фланель, співала йому низьким голосом. Олена бралася за підробітки й поверталася такою втомленою, що засинала, щойно торкалася подушки. Поруч була людина, якій можна довірити дитину. Вона не уявляла тоді, що саме ця довіра стане найуразливішим місцем у її житті.

Назарові стало тривожно. Він уже знав, до чого веде розповідь, але все одно чекав наступних слів із напруженням, ніби ще міг почути інше. Так на вулиці відчуваєш небезпеку раніше, ніж бачиш тих, від кого доведеться захищатися.

— А потім? Як це сталося?

Олена міцно притиснула до себе краї ковдри.

— Тобі виповнився місяць. За кімнату треба було платити, і я пішла на коротку вечірню зміну. Було сиро, холод пробирав до кісток. Назад бігла. За пазухою несла згорток із теплими кофтинками — виміняла їх на барахолці.

Дорогою вона уявляла знайому кімнату, біле ліжечко, малюка. Думала, як вони з Ольгою сядуть пити чай. Найзвичайнісінькі думки, якими людина зігріває себе, поспішаючи додому. Не було в них ні сумніву, ні страху перед тим, що чекає за дверима. Олена вважала кімнату бідною, але своєю й безпечною, бо там лишалася її дитина.

— Відчинила — темно. І тихо. Так тихо, що я відразу кинулася до ліжечка…