Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

«Дякуємо, мама Ліда, за книжки».

Аркуш випав із його пальців.

Лідія. Ці діти. «Мама Ліда».

Микола не розумів, як усе це можливо. Чому вона жодного разу не сказала йому? Чому приховувала цілу частину свого життя?

Він продовжив розбирати коробку й невдовзі знайшов фотографію. На знімку Лідія стояла між двома маленькими близнючками. Одна — кучерява, із серйозним поглядом, друга — худенька, з неслухняним пасмом на чолі. Лідія усміхалася так відкрито, як він давно не бачив її усміхненою.

На звороті було написано: «Марта й Ася. Мої сонячні дівчатка».

Микола опустився на стілець і закрив обличчя руками. У грудях підіймалося почуття, схоже на провину, змішану з гіркотою. Він починав розуміти. Усі ці роки Лідія жила життям, про яке він нічого не знав. Вона віддавала комусь тепло, якого він сам перестав помічати. Вона берегла чужих дітей, поки він ховався за роботою, кресленнями, втомою і власним мовчанням.

Уранці Микола знайшов телефон центру, вказаний у паперах, і невдовзі дізнався адресу. За кілька годин він уже їхав туди. Машина гуділа вузькими вулицями бідного кварталу. Цей світ був йому майже незнайомий: облущені стіни, забиті дошками вікна, запах дешевого хліба, сирості й диму, діти на узбіччі в надто легкому одязі.

Невелика вивіска над дверима рипіла на вітрі. На ній було написано: «Тут живе любов».

Микола штовхнув двері.

Усередині пахло крейдою, супом і мокрим одягом. Стіни були завішані малюнками: сонце, будинки, квіти, діти з великими очима. За столом сиділа жінка років п’ятдесяти, у круглих окулярах. Вона підвела втомлений погляд.

— Ви до кого?

— Мене звати Микола Морозов, — промовив він. — Я чоловік Лідії Морозової.

Жінка завмерла. Окуляри трохи сповзли на ніс.

— Лідії? — прошепотіла вона. — Господи… Ви все-таки прийшли. Пробачте нас.

Микола насупився.

— За що?