Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

Після паузи вона відповіла:

— Так. Це було останнє місце, де дівчатка жили до прийомної сім’ї.

За годину Микола вже їхав туди. Дощ змішувався з мокрим снігом і стікав по лобовому склу. Вулиця була вузькою, нерівною, будинки стояли впритул один до одного, ніби теж намагалися втриматися від падіння.

Біля потрібної будівлі він зупинився. З балкона звисала стара ганчірка. На сходах виднілися маленькі сліди. Микола піднявся й постукав.

Тиша.

Потім — ледь чутний шерех. Двері прочинилися, і в щілині показалося замурзане дитяче личко.

Ася.

Волосся злиплося від сирості, очі дивилися насторожено.

— Хто ви?

Микола опустився навколішки, щоб бути з нею на одному рівні.

— Мене звати Микола. Я чоловік мами Ліди.

З кімнати долинув голос старшої:

— Брешеш. Мама про тебе не говорила.

Двері розчинилися ширше. На порозі стояла Марта — кучерява, серйозна, з обличчям дитини, яка надто рано зрозуміла, що дорослим довіряти не можна. Вона затулила собою сестру.

— Ми нікому не віримо.

Микола повільно похитав головою.

— Я не прийшов забирати вас силоміць. Я хочу розповісти вам про неї. Про вашу маму.

Ася прошепотіла:

— Мама казала: якщо ми загубимося, прийде людина з добрим серцем.

Микола ледве стримав сльози.

— Отже, мені треба ним стати.

Він дістав із кишені хустинку Лідії з блакитною вишивкою по краю.

— Ви залишили її біля могили.

Ася взяла хустинку, притисла до грудей і розплакалася. Марта відвернулася, але її плечі здригнулися.

— Я не заміню вам маму, — тихо сказав Микола. — І не хочу. Я хочу виконати те, що вона обіцяла. У вас буде дім. Там ростуть лілії. Ті самі, які вона любила.

Дівчатка мовчали. Потім Марта підвела очі.

— Ми підемо. Тільки якщо ти покажеш ці лілії.

Микола усміхнувся вперше за багато років.

— Покажу. Обіцяю.

Вони вийшли втрьох у сірий ранок. Дощ уже переходив у легкий сніг. За спиною залишилися двері з вицвілим номером. На стіні в коридорі вітер ворушив приколотий малюнок: жінка і дві дівчинки під білими квітами. Унизу дитячою рукою було написано: «Мамина сім’я».

Сірий день тягнувся довгими краплями з дахів, коли старий седан в’їхав на подвір’я Миколи. На задньому сидінні Марта й Ася сиділи поруч, тулячись одна до одної. Вони мовчки дивилися у вікно на голі дерева, туман і незнайомий дім.

Микола тримав кермо так міцно, ніби від цього залежав не рух машини, а все його нове життя.

Дім зустрів їх тишею й запахом пилу. Три роки тут не лунали дитячі голоси. Ася зупинилася на порозі й тихо спитала: