П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

Слова зірвалися в кашель. Вода хлюпнула їй у рот, вона заплющилася й знову вдарила долонями по слизькій кромці.

Назар не відповів. Він ліг на живіт, розпластався, щоб розподілити вагу, і поповз уперед. Холод одразу пробрався крізь промоклу тканину до грудей і живота. Лід під ним стогнав, прогинався, з тріщин проступала темна вода.

— Дивись сюди, — різко сказав він, коли жінка почала втрачати погляд. — На мене дивись!

Вона кліпнула, ніби його голос витяг її з мутної провалини.

— Тримайся за гілку. Обома руками. Вчепися й не відпускай, навіть якщо підеш під воду.

— Ви… не треба…

— Хапайся!

У цьому наказі було стільки сили, що вона підкорилася майже автоматично. Її руки сіпнулися, пальці зісковзнули по корі, потім усе ж зімкнулися. Назар уперся ліктями в лід і почав тягнути.

Ривком не можна. Лід міг не витримати — і тоді вони обоє опиняться у воді. Він тягнув повільно, сантиметр за сантиметром, відсуваючись назад, перехоплюючи гілку все ближче до себе. М’язи спини налилися болем. Плечі палали. Суха кора впивалася в долоні.

Кромка ополонки тріснула. Жінка пішла під воду з головою.

Гілка рвонулася з рук. Назар стиснув зуби так, що заболіла скроня, і втримав. Потягнув дужче. На мить йому здалося, що він тягне не людину, а саму річку — чорну, важку, вперту.

Голова жінки знову з’явилася над водою. Вона судомно вдихнула, закашлялася, захлинулася.

— Терпи, — видавив Назар. — Ще трохи.

Він відповзав назад, не дозволяючи собі поспішати. Коли її груди навалилися на міцнішу ділянку криги, він відкинув гілку, подався вперед і вхопив її за комір. Лід під ним просів. Крижана вода хлинула йому на груди, обпекла так, що подих урвався, та він устиг відштовхнутися ногами й усім тілом потяг її геть від пролому.

Жінка вже не допомагала. Вона обм’якла, перетворившись на важкий, мокрий, майже безживний тягар. Назар волік її по льоду, потім по снігу, доки не дістався берега. Там він упав поруч, дивлячись у сіре небо між верхівками дерев.

Він дав собі лише кілька секунд. Потім перевернувся, підповз до неї й почав огляд.

Дихання було частим і дрібним. Губи синюшні. Шкіра на обличчі попеляста. Тіло трусило, але тремтіння вже ставало дрібним, нерівним. Це було погано. Поки людина сильно тремтить, організм ще бореться. Коли тремтіння слабшає — сили йдуть.

Мокрий одяг продовжував убивати її. Сніг під спиною, вітер, нульова вода в тканині — все висмоктувало тепло швидше, ніж він міг щось вигадати.

Вогнище розвести було нічим. Сірників у нього не було. Та й дим міг видати його тим, хто ще йшов по сліду. Але без тепла жінка не проживе й десяти хвилин.

Назар повільно сів. Його власний одяг промок, холод уже вгризався в ребра. На ньому лишався щільний казенний бушлат — останній захист між ним і смертю від холоду. Під ним — тонка роба, давно втратила і форму, і колір.

Він розстебнув бушлат.

Вітер одразу вдарив під мокру тканину, змусивши тіло стиснутися. Назар зняв теплу річ і накрив жінку. Підвернув краї під її боки, загорнув плечі, ноги — наскільки дозволяв важкий одяг. Вийшов грубий кокон, але бодай якась перепона між тілом і морозом.

— Чуєш мене? — Він поплескав її по щоці. — Відкрий очі.

Відповіді не було.

Він оглянув берег. Сутінки густішали. Ліс стояв глухою стіною. Але за деревами, там, де схил ішов трохи вище, Назар помітив тонку сіру нитку диму. Вона майже губилася на тлі неба, але була справжньою.

Дим означав піч. Піч означала тепло. Тепло означало шанс.

Назар підвівся, похитнувшись. Ноги підламувалися, та він нахилився, підхопив жінку на руки й притис до грудей. Мокрий одяг і чоботи зробили її майже непідйомною. Він сам не зрозумів, звідки взялися сили, щоб відірвати її від землі.

Кожен крок давався з болем. Сніг провалювався по коліна. Роба липла до тіла крижаною кіркою, вітер проходив наскрізь, ніби тканини не було зовсім. Він ішов ледь помітними слідами, що вели від берега до диму. Отже, жінка прийшла звідти. Отже, там міг бути дім. Може, там хтось чекав на неї. Може, хтось теж потребував допомоги.

Він більше не думав про переслідувачів. Не думав про свою волю. Усередині, під п’ятнадцятьма роками принижень, бруду й болю, знову підвівся лікар. А лікар несе пацієнта туди, де можна боротися.

Дім виявився невеликою лісовою заїмкою з перекошеним ґанком і важкими дверима, примерзлими до одвірка. Назар ударив плечем раз, другий, третій. Двері піддалися з глухим тріском…