П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

— Ти… — прохрипів Гайдук.

Назар підвівся й підійшов до ліжка. Зупинився поруч, дивлячись згори вниз. В очах Гайдука з’явився страх. Не злість, не влада, не звична впевненість людини, що звикла купувати чужу волю. Страх безпорадного старого, який лежить із розрізаними грудьми перед тим, кому завдав непоправного.

— Чому? — видавив він. Голос був слабкий, зірваний. — Чому ти не дав мені померти?

Назар дивився на нього довго. Без тріумфу. Без ненависті. Порожнеча в його погляді була холодніша за будь-яку лють.

— Бо я лікар, Владиславе Марковичу, — сказав він. — Моя робота — повертати життя, якщо це можливо. Я не суддя і не кат.

Гайдук заплющив очі. По скроні потекла сльоза.

— Але це не означає, що розплати не буде, — додав Назар.

Старий розплющив очі.

— Шульга дав показання. Документи піднято. Справу про фальсифікацію, підкуп, тиск на свідків і фальшиві матеріали поновлено. Ваші рахунки заарештовано. Люди, які вчора боялися вас, сьогодні дають свідчення, щоб урятувати себе.

Гайдук спробував щось сказати, але губи лише затремтіли.

— За дверима не ваша охорона, — продовжив Назар тихо. — Там чергують працівники слідства. Щойно зможете ходити, вас переведуть до ізолятора. Потім буде суд. Потім виправна установа. Житимете ви довго. Я для цього постарався.

Гайдук заплакав. Уже не стримуючись. Його груди тремтіли, апаратура тривожно відгукувалася на кожен збій дихання. Він зрозумів: смерть була б легшою. Назар повернув йому життя не з милосердя до нього, а з вірності собі. І саме це життя тепер ставало дорогою туди, де на нього чекала справжня розплата.

Назар повернувся до дверей. Більше йому не було чого сказати.

Кінець квітня видався теплим. Сніг зійшов, лишивши на узбіччях вологу землю й темне торішнє листя. Повітря пахло талою водою, бруньками й нагрітим асфальтом. Назар вийшов зі скляних дверей лікарні з невеликим шкіряним портфелем у руці й зупинився на верхній сходинці.

Він заплющив очі й підставив обличчя вітрові.

У грудях було спокійно. Не порожньо, як раніше, а саме спокійно. Минуле не зникло. П’ятнадцять років не можна стерти довідкою, вироком, новим одягом чи навіть любов’ю. Але тягар, який він ніс на собі, нарешті перестав тиснути так, ніби ламав хребет. Він знову міг дихати на повні груди. Знову знав, хто він.

Він розплющив очі.

Біля узбіччя стояла машина. Поруч із нею — Оксана у світлому плащі. Вітер тріпав її волосся. Вона побачила його й усміхнулася. Не втомленою усмішкою жінки, що повернулася з лісової заїмки, не напруженою усмішкою людини, яка йде проти чужої влади. А світлою, вільною усмішкою тієї, хто не зрадила, не відступила й дочекалася.

Назар спустився сходами. Йшов легко, без колишньої тяжкості в плечах. Підійшов до неї, поставив портфель на асфальт і обхопив її обличчя долонями.

Оксана підняла очі. У них було все: річка, лісова хата, суд, довгі місяці боротьби, страх, надія й та тиха ніжність, що не потребує гучних слів.

Назар нахилився й поцілував її — міцно, довго, ніби підтверджуючи не минуле й не перемогу, а саме життя, яке все-таки повернулося.

За його спиною шуміла лікарня. Попереду був дім, яблуні, Галина Петрівна з її бурчанням, вечірній чай, робота, втома після операцій, звичайні дні. Холодна лісова глушина лишилася далеко. Мороз більше не панував у його серці.