П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

Оксана спала на лавці, не роздягаючись. Сон був неглибокий, тривожний. Вона то провалювалася в темряву, то здригалася від тріску поліна чи чергового удару вітру.

Її розбудив короткий зойк.

Це було не марення і не кашель. Це був біль.

Оксана схопилася й кинулася за фіранку. Галина Петрівна лежала на боці, підтягнувши коліна до живота. Ще ввечері її обличчя палало від жару, а тепер стало сірим, вологим, ніби сили витекли разом із потом. Пальці тітки вчепилися в простирадло.

— Тітко Галю, де болить? — Оксана опустилася поруч. — Скажіть мені.

— Не чіпай… — прошепотіла стара й одразу застогнала. — Справа… ріже… як ножем…

Вона показала тремтячою рукою на нижню частину живота.

Оксана похолола.

Колись на роботі в співробітниці стався напад просто в судовому коридорі. Тоді довкола були люди, телефон, машина швидкої, лікарня за кілька хвилин. Тут же — заметіль, ліс, ніч, заметена дорога й безпорадна стара жінка, яка з кожною хвилиною відходила все далі.

За спиною скрипнула дошка.

Назар уже стояв у проході. Він спав біля печі, не роздягаючись, і тепер у його рухах не було сонної повільності. Він підійшов до ліжка, коротко відсунув Оксану.

— Світло.

Вона схопила гасову лампу й підняла над ліжком. Назар відкинув ковдру. Його руки лягли на живіт хворої — обережно, м’яко, але впевнено. Він натис справа. Галина Петрівна захрипіла. Назар різко прибрав руку — і вона скрикнула так, що Оксана ледь не впустила лампу.

Він випростався. Обличчя стало кам’яним.

— Гострий апендицит. Схоже, запалення вже пішло далі. Якщо відросток прорве, почнеться зараження всередині.

— Що робити? — спитала Оксана, хоч відповідь уже стояла між ними страшною здогадкою. — До лікарні ми не доберемося. Уночі, в таку заметіль…

— Оперувати.

Слово прозвучало в маленькій хаті безглуздо, неможливо, майже божевільно.

— Тут? — Оксана втупилася в нього. — Чим? Як ви… звідки ви знаєте?

Назар повернув до неї голову. На мить у його очах майнула тінь колишнього життя — така глибока, що вона мимоволі замовкла.

— Я був хірургом, — сказав він. — До того, як став номером.

Дивуватися було ніколи. Галина Петрівна знову застогнала, потім почала втрачати свідомість. Назар ніби скинув із себе все зайве. У хаті залунали короткі команди.

— Два столи в середину. Під лампу. Потрібна рівна поверхня. Все чисте, що знайдеш, сюди. Воду на піч, багато, до окропу. Спиртне — будь-яке міцне. Простирадла, рушники, суворі нитки, голки. І ніж. Найгостріший.

Оксана рухалася майже механічно. Його голос не лишав місця паніці. Вона зсунула важкий стіл, приставила до нього тумбу, накрила полотниною. Поставила на піч два відра води. Знайшла пляшку міцного алкоголю, котушку суворих ниток, кілька швейних голок.

Назар відшукав у шухляді старий мисливський ніж. Сів біля печі й почав правити лезо об камінь. Металевий скрегіт зливався з виттям вітру за стіною. Коли ніж став досить гострим, він кинув його разом із голками й нитками в металеву миску, залив окропом і поставив на вогонь.

— Їй треба трохи спиртного, — сказав він. — Щоб відключилася. Решта — на руки й інструменти.

Вони вдвох перенесли Галину Петрівну на імпровізований стіл. Оксана насилу влила їй у рот кілька ковтків. Старий виснажений організм швидко обм’як. Стогони стали тихішими, дихання нерівним, але вже не таким судомним.

Назар зняв верхню куртку, лишився в тонкій майці. Біля умивальника він мив руки довго й жорстко: кисті, пальці, нігті, зап’ястки, передпліччя. Оксана лила гарячу воду з ковша, потім спиртне. Шкіра в нього почервоніла, та в’їдений у тріщини бруд усе одно не зникав до кінця. Він це бачив. Бачив надто ясно.

Він став над столом і взяв ніж.

І раптом рука здригнулася.

Спершу майже непомітно. Потім тремтіння пройшло по пальцях, піднялося до зап’ястка. Ніж хитнувся в його долоні. Назар завмер, дивлячись на власні руки, ніби побачив їх уперше.

— Не зможу, — видихнув він.

Оксана підняла очі.

— Що?