П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

— Я не зможу.

Голос зірвався. У ньому вперше прозвучав справжній страх. Не страх перед погонею, не страх перед холодом, не страх перед смертю. Страх лікаря, який боїться завдати шкоди.

— П’ятнадцять років я не тримав скальпеля, — сказав Назар, відступаючи від столу. — П’ятнадцять років ці руки тягали камінь, рубали ліс, тримали лом. Вони стали грубими. Важкими. Я втратив чутливість. Один хибний рух — і я її вб’ю. Зачеплю судину, не зупиню кров. Вона помре в мене під руками.

Оксана дивилася на нього. Перед нею стояв величезний, сильний чоловік, який пройшов крізь крижану воду, голод, погоню, роки принижень — і зараз ламався не від слабкості, а від відповідальності.

Вона обійшла стіл і підійшла до нього впритул. Взяла його руки у свої. Його долоні були важкі, гарячі після води, але пальці все ще тремтіли. Назар здригнувся від її дотику. Він явно давно відвик від того, що до нього можна торкнутися не для обшуку, не для удару, не для кайданок.

— Подивіться на мене, — сказала Оксана.

Він не відразу підняв очі.

— Ви витягли мене з річки. Ви лягли на тонкий лід, хоч вам треба було тікати. Ви зняли з себе єдину теплу річ, щоб я не померла. Ви принесли мене сюди й урятували. Зараз у тітки Галі немає нікого, крім вас.

— Ти не розумієш…

— Розумію достатньо. Якщо ви відійдете зараз, вона помре. Якщо спробуєте — у неї є шанс. Я не лікар. Я робитиму лише те, що ви скажете. Але я вам вірю.

Назар важко дихав. У ламповому світлі його обличчя здавалося висіченим із каменю, та в очах страх повільно відступав. На його місце приходила та особлива холодна зібраність, що не лишає місця жалю до себе.

Оксана стисла його долоні дужче.

— Ви не цей одяг, Назаре Остаповичу. Ви не номер. Ви лікар. Я бачила це з першої хвилини, як перестала боятися.

Він довго дивився на неї. Потім обережно вивільнив руки.

Тремтіння зникло.

— Стань навпроти, — сказав він уже іншим голосом. — Лампу вище. Ні, трохи лівіше. Тінь не має падати на живіт. Ганчірки тримай поруч. На мої команди відповідай одразу.

Оксана зайняла місце.

— Почали, — вимовив Назар.

Час у хаті зупинився. Лишилися тільки коло світла над столом, дихання хворої, короткі команди й руки Назара. Грубі, понівечені важкою працею, вони раптом стали іншими. Ніж ліг у долоню так, ніби ніколи її не покидав.

Він працював швидко, але без метушні. Кожен рух був точним, стриманим. Він промокав кров, відводив тканини, шукав потрібне місце, перев’язував. Оксана подавала прокип’ячені ганчірки, тримала лампу, стискала зуби, коли голова починала паморочитися. Їй хотілося відвернутися, але вона не дозволяла собі.

— Ганчірку.

Вона подала.

— Ще.

Подала знову.

— Нитку.

Він знайшов запалений відросток, перев’язав основу, відсік, обробив усе, наскільки дозволяли умови. Потім почав зашивати. Стібки лягали рівно й щільно. На чолі в нього виступив піт, майка промокла на спині, але руки більше не тремтіли.

Коли останній вузол був затягнутий, Назар залив рану спиртним і наклав тугу пов’язку.

— Усе, — глухо сказав він.

Оксана лише тоді зрозуміла, що в неї затекли руки й болить спина. За вікном уже сірів світанок. Заметіль слабшала, ніби сама втомилася вити всю ніч.

Вони перенесли Галину Петрівну назад на ліжко. Дихання в неї стало рівнішим. Обличчя лишалося блідим, але колишній смертельний відтінок почав відступати.

Назар відійшов до печі. І тут сили покинули його одразу, ніби хтось обрізав невидиму нитку. Він сів на підлогу, підтягнув коліна й закрив обличчя руками. Широкі плечі важко підіймалися й опускалися.

Оксана прибрала зі столу, вимила руки, налила в ківш теплої води. Потім підійшла до нього й опустилася навколішки.

— Назаре, — тихо покликала вона.

Він підняв голову. Обличчя осунулося, очі запалилися, щетина здавалася майже білою від вологи й попелу. Він виглядав старшим, ніж кілька годин тому, ніби ця операція забрала в нього частину останніх сил.

Оксана приклала вологий рушник до його чола. Він інстинктивно відсахнувся, але вона не прибрала руки.

— Тихо, — сказала вона. — Уже все. Ви врятували її.

Вона провела рушником по скронях, по вилицях, стираючи піт. Назар завмер. Його погляд змінився. У ньому було не недовіра, а розгубленість людини, яка забула, як виглядає турбота. П’ятнадцять років до нього торкалися, щоб штовхнути, вдарити, обшукати, вишикувати в ряд. А тепер жінка, яку він урятував із крижаної води, стояла перед ним навколішки й дивилася без страху.

У цьому погляді була вдячність. Довіра. І щось іще — тепле, обережне, лячно живе.

На четверту добу запах хвороби в хаті став слабшим. Галина Петрівна, виснажена, бліда, але вперта, поверталася до життя. Гарячка спала, дихання стало глибшим. Вона вже могла пити сама, інколи розплющувала очі й упізнавала Оксану.

Назар міняв пов’язки двічі на день. Робив це строго, чисто, дбайливо. Щоразу уважно оглядав рану, хмурився, перевіряв краї швів. Оксана чекала від нього слів «усе добре», але він лише казав: