П’ятнадцять років він уникав людей, але жіночий голос у лісі змінив хід його життя.

— Чисто. Це головне…

Під час однієї перев’язки Галина Петрівна довго дивилася на нього. Не на робу, яку він і далі носив, не на грубе обличчя й сиву щетину, а на руки, що зав’язували вузол.

— Руки в тебе, Назарчику, золоті, — прошепотіла вона. — І серце, видно, не гірше. Одяг страшний, а людину під ним усе одно видно.

Назар завмер. Пальці зупинилися на пов’язці. Ніхто давно не називав його так — по-людськи, майже лагідно. У виправній установі в нього були прізвище, номер, стаття. Іноді — груба кличка. Ім’я там звучало рідко, та й то як частина команди.

— Одужуйте, Галино Петрівно, — сказав він після паузи. — Рана добра. Житимете.

Він відвернувся до тазику, але Оксана встигла помітити, як здригнулися кутики його губ. Це була не усмішка, а її тінь — слабкий рух, який він ніби згадав із труднощами.

Увечері вітер знову посилився, але тепер дім не здавався в облозі. Піч давала рівне тепло. На столі стояли дві кружки чаю з листям смородини й чебрецем. Галина Петрівна спала за фіранкою.

Оксана сиділа навпроти Назара й давно збиралася поставити запитання, яке вже не могла втримати в собі.

Він помився в лазні, яку вона протопила вдень, одягнув чисту фланелеву сорочку з тітчиних запасів. Та минуле все одно лишалося в ньому: у тому, як він сідав спиною до стіни, як прислухався до кожного звуку за вікном, як тримав кружку двома руками, ніби грів не пальці, а щось глибше.

— Назаре, — сказала Оксана.

Він підняв очі.

— За що вас засудили?

Повітря між ними стало щільнішим.

— Ви лікар, — продовжила вона, поки він не встиг сховатися за мовчанням. — Я бачила, як ви працювали. Ви не схожі на людину, яка могла вбити за гроші. Що сталося?

Назар довго дивився в чай. Потім зробив ковток, хоч напій був іще надто гарячий.

— Лікарі не боги, Оксано, — сказав він рівно. — Ми просто намагаємося полагодити те, що інколи вже неможливо полагодити.

Він поставив кружку на стіл і провів долонею по короткому сивому волоссю.

— Це було п’ятнадцять років тому. Листопад. Моє чергування в головній клінічній лікарні. Я тоді керував кардіоторакальним напрямом. Уночі привезли хлопця. Двадцять два роки. Дорога машина, ожеледиця, бетонна огорожа. Травми тяжкі, множинні. Велика крововтрата. Найстрашніше — аорта. Його могли не довезти взагалі.

Назар говорив повільно, але Оксана бачила: він знову там. Не в лісовій хаті, а під холодним світлом операційних ламп.

— Ми стояли над ним десять годин. Запускали серце двічі. Переливали кров. Я робив усе, що міг. І навіть більше, ніж мав право сподіватися. Та вранці він помер.

— Це трагедія, — тихо сказала Оксана. — Але не злочин.

— Якби він був звичайним хлопцем, так би й було. Але він був сином Владислава Марковича Гайдука.

Оксана знала це прізвище. Його знали всі в місті. Впливовий промисловець, людина з підприємствами, зв’язками, юристами, охороною, зі звичкою заходити в будь-які двері без стуку.

— Гайдук приїхав до лікарні майже одразу, — продовжив Назар. — Він не плакав. Він кричав. Розніс усе довкола. Він звик купувати рішення. А тут уперше зіткнувся з тим, що гроші не беруть. Смерть не торгується. Йому потрібен був винний. Я вийшов і сказав йому, що син помер.

— І він обрав вас.

— Я був хірургом, який оперував.

Оксана стисла кружку обома руками.

— Але ж були протоколи, експертизи, записи. Не можна просто так призначити винного.

Назар усміхнувся. Коротко, сухо, без веселощів.

— Можна. Якщо в людини досить грошей, зв’язків і злості. Наступного дня в моєму кабінеті знайшли мічені купюри. Нібито хабарі від родичів пацієнтів. Потім з’явилася експертиза. Її підписав Павло Данилович Шульга. Ми працювали в одній лікарні, віталися, пили чай в ординаторській. Він написав, що я допустив грубу помилку. Потім формулювання стали ще тяжчими: ніби я свідомо пошкодив судину, довів пацієнта до смерті й прикривав усе халатністю.

— Його купили?

— Купили, залякали — не знаю. На папері стояли підпис і печатка. Слідству цього вистачило.

Назар говорив усе тихіше. Та в цій тиші було більше болю, ніж у крику.

— Мене закрили в слідчому ізоляторі. Суд пройшов швидко. Майже урочисто. Журналісти писали про мене як про чудовисько в білому халаті. Гайдук сидів у першому ряду. Дивився на мене й усміхався. Суддя, обвинувач, мій захисник — усі вже знали кінець. Тільки я, дурень, усе ще думав, що правда спливе.

Він замовк. Оксана не перебивала.

— За день до вироку до мене прийшов чоловік Гайдука. Передав, що господар мною незадоволений. Сказав, що тюрми замало. Він хотів, щоб я лишився зовсім сам. Щоб від мене відвернулися всі.

Назар заплющив очі. Коли він заговорив знову, голос став глухим.

— У мене була дружина. Лариса. Ми прожили десять років. Я любив її. Працював по дві зміни, щоб у нас було все. На останньому засіданні їй дали слово. Вона вийшла до трибуни й жодного разу не подивилася на мене. Сказала, що я завжди був жадібним. Що брав гроші в родичів хворих. Що вдома вихвалявся, як вимагав оплату за операції. Що приходив п’яний. Усе, що їм треба було почути.

Оксана різко вдихнула.

— Навіщо?