Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Роман кілька хвилин ходив кабінетом. Мікрофон передавав швидкі кроки, рипіння крісла й ляскіт висувних шухляд. Потім він зупинився й набрав внутрішній номер третього блоку.

— Максиме, негайно йди до сорок другої, — наказав він. — Підготуй пацієнтку до перевезення. Введи таку дозу, щоб вона не отямилася в дорозі. За двадцять хвилин буде машина.

Санітар відповів не відразу. Його голос тремтів.

— Але в неї падав тиск. Повторна ін’єкція може…

— Роби, що сказано! — гаркнув Роман. — Відключи крапельницю, збери карту й нікого не впускай. Переведення оформимо потім.

Тарас схопився, ледь не перекинувши стілець. Назар зблід і подивився на мене. Найстрашнішого зізнання ми домоглися не запитаннями, а панікою зятя: він розпорядився таємно вивезти жінку без документів і наказав увести небезпечну кількість ліків.

Я зателефонував Максимові на запасний номер. Він прошепотів, що замкнувся в підсобці й не збирається виконувати наказ, але охорона вже отримала команду готувати службовий виїзд. Якщо Роман підніметься в блок особисто, санітар не зможе його зупинити.

Майор Коваль був з оперативною групою за кілька хвилин від центру. Постанови були підписані, однак офіційному в’їзду заважали зачинені ворота й приватна охорона. Тарас передав йому запис останньої розмови. Коваль сприйняв її не як готовий судовий доказ, а як сигнал безпосередньої загрози життю: тепер будь-яке зволікання ставало небезпечним.

— Вирушаємо, — сказав я, надягаючи куртку.

Тарас перевірив зв’язок і нагадав, що діяти буде поліція. Наше завдання — показати маршрут і допомогти знайти палату. Я розумів це розумом, хоча всередині все вимагало опинитися поруч із Лесею раніше за будь-якого лікаря й охоронця.

Ми вийшли з підвалу. Дорога до центру була мокра, шини зривали воду з асфальту, двірники ледь встигали очищати скло. Тарас тримав зв’язок із Ковалем, повідомляючи розташування службового входу, магнітних дверей і постів.

Максим надіслав коротке повідомлення: «Він їде нагору». Потім зв’язок обірвався.

Я бачив перед собою лише напівзаплющені очі Лесі. Якщо Роман дістанеться до неї раніше, йому вистачить однієї ін’єкції, щоб перетворити рік злочину на «ускладнення тяжкого стану». Він знав, які дози залишають мінімум слідів і які документи підготувати заднім числом.

Попереду з’явилися вогні оперативних машин. Вони йшли без сирен, щоб не дати охороні часу заблокувати внутрішні секції. Лише на повороті до території Коваль наказав увімкнути сигнали й одночасно перекрити обидва виїзди.

Різке виття розірвало тишу приватного селища. Два мікроавтобуси зупинилися біля воріт, ще одна машина перекрила службову дорогу. Охоронці спершу намагалися з’ясовувати повноваження, але побачили документи й озброєну тактичну групу.

Ворота відчинилися не відразу. Один із працівників центру потягнувся до кнопки блокування, однак поліцейський перехопив його руку й наказав відійти від пульта. У будівлі ввімкнулася тривога, коридорами забігав персонал.

Я вийшов із позашляховика ще до повної зупинки. Той самий охоронець, який напередодні жалів «зламаного старого», тепер стояв біля скляних дверей із піднятими руками. У його погляді було здивування: людина з тростиною зникла, перед ним знову був той, ким я був до своєї ролі.

Коваль коротко кивнув і звелів мені показати шлях до адміністративного крила, але триматися позаду групи. Оперативники розділилися: частина попрямувала до третього блоку, решта — до кабінету й серверної. Незалежні медики йшли слідом з обладнанням для допомоги Лесі.

Я швидко провів групу сходами й відступив за перших оперативників. Білі коридори більше не здавалися неприступними: двері відчиняли за постановою, охорону відсторонювали, камери записували власну поразку. У кінці проходу виднівся кабінет Романа.

За дубовими дверима пролунав металевий дзвін. Роман відчиняв сейф. Коваль сам узявся за ручку, двоє оперативників зайняли позиції по боках, а ми з Тарасом лишилися в них за спиною. До зустрічі, до якої я готувався від моменту повідомлення, лишався один рух…