Розбираючи старе горище, хлопець знайшов дивний фотоколаж своєї дружини, зроблений 15 років тому

Додому вони їхали мовчки. Анна сиділа біля вікна, стискаючи ремінець сумки, а Артем тримав колаж на колінах і боявся відпустити його бодай на секунду. У квартирі вона пішла в душ і довго не вмикала воду. За дверима було чути лише її нерівне дихання. Артем хотів постукати, але згадав останні слова на сходах і відступив, ніби за тонкими дверима була незнайома людина.

Уночі Анна лягла поруч, не спитавши дозволу. Матрац прогнувся, знайомий запах крему видався Артемові чужим і різким. Коли її пальці випадково торкнулися його плеча, він сіпнувся так, що вдарився ліктем об тумбочку. Анна прибрала руку й відвернулася. Він лежав із розплющеними очима, слухав її тихі схлипи й уявляв, як Світла колись так само довірливо йшла поруч із нею. Хотілося негайно розпитати про все, але він боявся почути ще одну брехню й не був певен, що в люті зуміє стриматися.

Під ранок він переніс колаж на кухню й сфотографував кожен знімок. Картон виявився незвично товстим, наче був склеєний із двох аркушів. Один кут відходив, але Артем не став його відривати. На звороті стояли короткі позначки: «кіоск», «зупинка», «двір», а біля кожної — цифри. Колаж був схожий не на сентиментальну саморобку, а на спробу зберегти деталі, які хтось боявся забути.

У родинній теці Артема й досі зберігалася фотографія Світли для оголошення про розшук. Він поклав її поруч зі знімками. Ті самі тонкі брови, ямочка на підборідді, маленький шрам над губою. Помилки бути не могло. Тоді йому було двадцять два. Він пам’ятав останнє повідомлення сестри: вона затримається в подруги й принесе додому тістечка. Він не спитав, до кого вона йде, бо дивився фільм і лінувався друкувати. Ця дрібниця багато років поверталася до нього як звинувачення. Ні імені подруги, ні адреси в повідомленні не було.

О шостій ранку Артем зателефонував тітці Тетяні, маминій сестрі. Після смерті батьків саме вона зберігала копії матеріалів, які представник родини отримав під час офіційного ознайомлення з призупиненою справою. Почувши ім’я Анни, тітка замовкла, а тоді спитала її дівоче прізвище. Артем відповів: Мельник. У слухавці щось упало. Тетяна веліла приїхати й додала, що раніше не пов’язала прізвища, бо після шлюбу Анна стала Ткачук.

Тітка зустріла його в старому халаті й навіть не запропонувала чаю. Із шафи вона дістала теку з вицвілими аркушами. Серед копій пояснень лежав запис про вісімнадцятирічну Анну Мельник, яка працювала у фотокіоску Олени. На неї вийшли після слів продавчині сусіднього павільйону, яка бачила Світлу біля кіоску, але не змогла назвати її співрозмовницю. Анна стверджувала, що бачила Світлану лише раз і не спілкувалася з нею. У протоколі зазначили, що дівчина плакала й плуталася у відповідях. Ані слова про знімки, дружбу чи зустріч біля бабусиного будинку в день зникнення там не було…