Розбираючи старе горище, хлопець знайшов дивний фотоколаж своєї дружини, зроблений 15 років тому

Артем відчув, як підлога під ногами стала м’якою. Він учепився в край столу й спитав, де тіло. Анна похитала головою. За її словами, Олена відвела доньку до основного будинку й замкнула в кімнаті, а Віктор залишився в літній кухні. Під ранок Анна почула, як у дворі працювала бетономішалка, але боялася визирнути. Коли двері відчинили, підлога біля печі була вимита, а Світли не було. За тиждень кухню зачинили нібито через тріщину в печі, заборонивши Анні туди заходити.

— Ти жила зі мною сім років, — сказав Артем. — Ти бачила фотографію Світли в нас у шафі. Сиділа поруч на річницю її зникнення. Слухала, як мама перед смертю питала, чи не знайшли її. І щоразу обирала мовчати.

Анна не виправдовувалася. Вона лише повторила, що багато разів збиралася все розповісти. Спершу боялася Віктора, потім матері, потім втратити Артема. Що спокійнішим ставало їхнє життя, то страшніше було зруйнувати його своїм зізнанням. Коли він спитав, чи познайомилася вона з ним випадково, пауза затяглася. Анна зізналася, що одразу впізнала Світлиного брата в чоловікові, який випадково підійшов до неї, і свідомо продовжила знайомство.

Артем зібрав кілька речей і поїхав до Сергія, колеги з майстерні. У гостьовій кімнаті пахло пральним порошком і пилом від книжок. Телефон усю ніч світився повідомленнями від Анни, але він їх не відкривав. Щойно вдавалося задрімати, як йому вчувався тихий крок у коридорі; він вставав і перевіряв замок, хоч розумів, що Анна не знає адреси. Йому було соромно від того, що серед люті він усе ще згадував, як вона вкривала його пледом, коли він хворів, і як тримала матір за руку в лікарні.

На роботі він переплутав адреси двох клієнтів і ледь не впустив важкий інструмент із драбини. Сергій відвів його вбік і наказав їхати додому. Почувши історію, він не став радити ні розлучення, ні прощення. Він забрав із гостьової кімнати запасний ключ, щоб Артем перестав перевіряти двері, зварив міцну каву й мовчки просидів поруч до ранку. Потім дав номер знайомої юристки Ірини й сказав зберегти оригінал, листування й не намагатися самому розшукувати Віктора.

Ірина зустрілася з ним у маленькому кафе. Вона пояснила, що колаж сам по собі не доводить убивства, а зізнання Анни треба зафіксувати законно. Самовільні розкопки чи погрози лише зашкодять. Того ж дня Артем подав заяву. Черговий уточнив, за яких обставин отримано річ, записав дані будинку й прийняв копії знімків, а оригінал запакували в його присутності. На пакуванні Артем поставив підпис. Його одразу попередили: архівну справу піднімуть не за одну годину, перевірка потребуватиме часу…