Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

— Дідова хата, Рудий. Хлопчиськом я щоліта тут жив.

Для дір у даху знайшлася березова кора, для вікна — шматок фанери. Микола поправив двері; вовк стежив за роботою з нар.

— Раз допомогти не можеш, то хоч під ногами не плутайся, — усміхнувся старий.

До ночі хатина стала затишнішою. У печі тріщало полум’я, витісняючи холод, на двох варилася каша.

— Ну що, Рудий, годиться тобі такий дім?

Вовк підійшов, потерся мордою об ноги Миколи. Уже багато днів старий не бачив його погляду таким спокійним.

— От і славно. Тут нас не знайдуть. Житимемо тихо, нікому не заважатимемо.

Кілька наступних днів Микола порався з хатинкою. Він і далі лагодив дах, заготовляв дрова й ставив силки на зайців, щоб поповнити припаси. Рудий тим часом потроху набирався сил. З кожним днем він ходив упевненіше й незабаром перестав кульгати, хоча пошкоджена лапа ще боліла. Зміни ставали помітні й на вигляд: шерсть знову заблищала, боки вже не здавалися такими запалими.

— Глянь на себе! — казав Микола. — І щоки округлилися, і шерсть лисніє.

За тиждень вовк уперше пішов сам. Старий тривожився: чи не взяла гору дика природа? Але надвечір Рудий повернувся, несучи в подарунок свіжого зайця.

— Сам добув? Молодець! Значить, сил додалося.

Микола розпатрав здобич, зварив добрий суп. Вони їли разом, як давні друзі.

— Здається, впоралися ми з тобою. Дійшли, облаштувалися, ти одужав. Можна нарешті спокійно пожити.

Рудий вмостився біля печі, поклавши морду йому на коліна. Старий гладив звіра.

— Так, я теж радий. За цілий рік уперше відчуваю: я вдома.

Лютнева хуртовина шуміла за вікном, а всередині було тихо й тепло. Їхній прихисток у лісовій глушині здавався маленьким раєм.

Тим часом у Соснівці збирали пошукову групу. Степан не прийняв пояснення, ніби вовк пішов сам, і вимагав відшукати діда за будь-яку ціну.

— Він десь поблизу, — переконував він Бондаренка. — У таку погоду далеко старому не піти.

— Можливо. Тільки ліс величезний. Де починати?

— Усюди. І шукати, доки не знайдемо.

Над спокоєм Миколи й Рудого згущувалися хмари.

На третьому тижні лютого налетів буран. За сильним вітром прийшов густий сніг; надвечір двері ледве вдавалося відчинити через замети.

— Погано діло, — бурмотів Микола над відсирілими дровами.

Рудий скавчав на нарах: звірине чуття попереджало про серйозну біду. Піч не розгорялася, дим валив усередину, від нього доводилося кашляти. Старий витер сльозаві очі.

— Видно, трубу занесло. Доведеться на дах лізти.

Та надворі вітер збивав із ніг, сніг, що летів майже горизонтально, сліпив. Микола повернувся.

— Не вилізти туди. Здує.

Без вогню хатина швидко вистигала. Витягши з рюкзака все тепле, старий закутався.

— Рудий, до мене. Грітимемось удвох.

Вовк ліг поруч. Серед крижаного холоду тепло його тіла стало порятунком.

Буран не слабшав три дні. Вибратися з хатини було неможливо: надворі вітер валив із ніг, а густий сніг засипав усе довкола. Микола й Рудий лишалися всередині, в напівтемряві, і берегли гас у лампі, не знаючи, коли знову зможуть вийти.

На четвертий день старий відчув себе зле. Його морозило, голова паморочилася, а сил меншало. Микола вже не міг вважати це звичайною втомою після пережитого холоду.

— Недобре мені, Рудий. Морозить, голова крутиться.

Надвечір почалася гарячка. Старий тремтів на нарах, а вовк не відходив від нього.

— Застудився, мабуть… У мої роки від цього добра не жди, — марив Микола.

Рудий тулився до нього всім тілом. Шерсть гріла, але полегшення було недовгим. На п’ятий день хворий майже перестав уставати, лише потроху пив.

— Погані мої справи, Рудий… Та й їжі майже не лишилося.

Із припасів лишилися сухарі й банка тушкованки.

— Іди. Знайди інших людей або зграю. Я ж уже не виживу.

Вовк підвів голову. Його бурштиновий погляд відповідав відмовою: йти він не збирався.

— Упертий, — слабо всміхнувся Микола. — Що ж, якщо вмирати разом — то разом.

На шостий день від сильного жару почалося марення. Микола кликав дружину, намагався розповісти їй про свого супутника:

— Таню, подивися, який красень. Рудий розумний… Ти не лякайся, він добрий.

Той лежав біля нього, грів і час від часу лизав обличчя, намагаючись привести до тями. Їжі вже не було. Лишалася вода, але Микола майже не міг пити: ковтати стало боляче…