Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати
— Усе, Рудий… Скінчилася наша історія. Добре, що хоч удвох.
Вовк із цим не погодився. Підвівшись, він обнюхав хатину й вибрався надвір: буран ущух, шлях знову був відкритий.
Серед знайомих запахів Рудий пам’ятав особливий — метал і стару шкіру. За ним він і рушив, розгрібаючи сніг. За кілометр від житла, під великою ялиною, був мисливський тайник: багато років тому батько Миколи закопав там ящик.
По мерзлій землі ковзали лапи, ушкоджувалися кігті, однак звір і далі рив, аж поки не показалася дерев’яна кришка. Відкрити її не вдалося. Тоді Рудий заходився гризти трухляве дерево й потроху прогриз отвір.
Усередині виявилося багато бляшанок: м’ясо, каша, овочі — мисливські припаси на чорний день. Одну банку вовк підхопив зубами. Нести її глибоким снігом було важко, але до хатини він дістався.
Микола лежав непритомний, слабо й нерівно дихаючи. Рудий поклав ношу поруч і довго лизав йому обличчя, аж поки старий не розплющив очі.
— Рудий… Повернувся?
Звір підштовхнув носом тушкованку. Микола насилу її розгледів.
— Банка? Звідки ж…
Не відразу він збагнув, що сталося.
— Ти дідусів тайник знайшов? Як зумів?
Рудий радісно завиляв хвостом. На те, щоб відкрити банку мисливським ножем, у Миколи пішли майже всі сили. М’ясо здавалося найсмачнішим із усього, що він коли-небудь їв.
— Урятував мене, — казав він, жадібно ковтаючи. — Наче я тебе рятувати мав, а вийшло навпаки.
Він поділився з Рудим. Обоє їли з жадібністю голодних, і Микола відчув, що потроху оживає.
— Там же ще багато банок має лишитися. До весни вистачить.
Вовк згодно заскавчав.
— Завтра доберуся, принесу решту. А зараз із пічкою треба розібратися.
Надвечір сил вистачило, щоб вилізти на дах. Трубу й справді забив сніг. Микола вичистив її, розтопив піч; до хатини повернулися тепло й затишок.
— Тепер можна жити, — сказав він біля вогню. — І зігрілися, і їжа знайшлася.
Задоволений Рудий лежав поруч. Колись людина врятувала його, тепер він сам виручив друга.
— Ми з тобою справжня команда. Я тебе від смерті вберіг, ти мене. Квити.
Вовк потерся мордою об його руку.
— І я тебе люблю, — всміхнувся Микола. — Треба ж, яка дружба вийшла: людина з вовком.
Знову пішов сніг, але страху він уже не викликав. У хатині було чим зігрітися й що їсти; головне — вони лишалися разом.
Тим часом ліс прочісували пошукові групи. Степан найняв досвідчених слідопитів, пообіцявши велику винагороду за зниклого діда.
— Тут він, біля Лісової гори, — казав онук, показуючи на карту. — Більше йому подітися нікуди.
Місце пошуків вибрали правильно; знайти хатину лишалося справою часу.
Березень приніс перші ознаки весни. Сніг став пухким, а вдень із дахів почала капати вода. Рудий тепер проводив надворі дедалі більше часу: відходив від хатини й досліджував навколишній ліс, але незмінно повертався.
Одного з таких днів він прийшов не сам. Спершу Микола почув за дверима незнайоме скавчання. Голос належав не Рудому, і старий підійшов до вікна, щоб подивитися, хто з’явився біля хатини.
За вікном біля Рудого стояла молода вовчиця. Худа, з тьмяною шерстю, явно дика, вона трималася подалі від житла й обережно втягувала повітря. У Миколи від несподіванки перехопило подих.
— Рудий, що ж ти наробив? — прошепотів він.
Вовк підійшов до дверей, заскавчав, ніби питав, чи можна привести гостю. Микола повільно вийшов. Вовчиця напружилася, приготувалася тікати, однак лишилася: голод переважив страх.
— Спокійно, дівчинко. Тут тебе не скривдять.
Рудий потерся об неї мордою, вона відповіла такою самою ласкою. Стало ясно, що познайомитися вони вже встигли.
— Звідки ж ти прийшла?
Відповіді старий не чекав. Вовчиці було не більш як два роки. Ймовірно, прийшла з далекої зграї; можливо, її вигнали. Молоді самиці часом не знаходили місця в сімейній ієрархії.
— Їсти хочете?
Вона жалібно заскавчала, ніби зрозуміла запитання. Микола виніс із хатини м’ясні консерви й поставив за кілька метрів від ґанку.
— Бери. Тільки обережно.
Обнюхавши банку, вовчиця почала квапливо їсти, як звір, що давно не бачив їжі.
— Зголодніла, бідолашна.
Рудий сів поруч зі старим, спостерігаючи за нею з майже батьківською турботою.
— Закохався? — усміхнувся Микола. — Ну й добре. Самим вам обом у лісі нелегко…
