Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Черненко переглянувся з начальником мисливського нагляду.

— Добре, до ранку зачекаємо. Але попереджаю: якщо вирішите сховати тварину…

— Я зрозумів, — кивнув Микола.

Комісія поїхала.

Артем Бондаренко затримався на подвір’ї. Коли решта від’їхала, він заговорив упівголоса:

— Миколо Григоровичу, а запасного виходу у вас немає?

— Виходу? Якого?

— Припустімо, ви вирішите, що звірові місце в лісі, а не на операційному столі.

Микола пильно подивився на молодого міліціонера.

— Артеме, ти до чого хилиш?

— Буває, я й очевидного не помічаю. Піде хтось уночі до лісу — можу й прогавити. А вранці вовка шукатимуть, я скажу: одужав звір, сам утік. Хіба такого не буває?

Микола потис Бондаренкові руку.

— Дякую тобі, сину.

— Та за що ж? Я ж нічого не сказав, — усміхнувся Бондаренко.

Уже сідаючи за кермо, він опустив скло.

— Пам’ятаєте хатину на Лісовій горі, Миколо Григоровичу? Ваш батько там полював.

— Пам’ятаю.

— Кажуть, досі ціла. Добротна була.

Машина завелася й виїхала з подвір’я. До Миколи, що лишився на самоті, насилу підвівся Рудий.

— Ну що, приятелю, вирушимо у велику мандрівку?

У відповідь почувся тихий скавуліж — ніби звір зрозумів, що вибір зроблено.

— Остання наша надія — лісова хатина. Звідси кілометрів 50. Якщо дійдемо, житимемо вільно. Тільки чи здолаєш ти дорогу?

Микола дивився на хвору лапу. Вовк дійшов до воріт, повернувся до лісу, потім повернувся назад і притулився до його ніг.

— Значить, спробуємо, — кивнув старий. — А не дійдемо, то хоч вільними помремо.

О 03:00 Микола пошепки розбудив Рудого:

— Вставай. Нам пора, село ще спить.

Наче чекав цього поклику, вовк одразу підвівся. Лапа боліла, але йти він міг. Старий надів важкий рюкзак із припасами, взяв мисливську рушницю й невеликі сани-волокуші: якщо супутник знесиліє, доведеться везти.

— Тихіше ступай. У Лідії Сергіївни сон чуткий.

Через заднє подвір’я вони обійшли сусідські вікна й вибралися за село. При невеликому морозі сніг поскрипував негучно. Попереду лежав темний, безмовний ліс, укритий снігом. Микола прокладав дорогу; Рудий намагався ставити лапи в його сліди.

Уторованою мисливцями стежкою перші два кілометри далися без труднощів. Далі ліс ставав глухішим. Зупинившись перепочити, Микола озирнувся:

— Як ти там, Рудий?

Важке дихання, посилена кульгавість — усе свідчило про втому, але в очах звіра й далі горіла рішучість.

— Ще потерпи. До житла лишилося кілометрів 45.

Невдовзі стежка зникла зовсім. Крізь хащі й бурелом ішли навпростець, тримаючись зірок і того, що зберегла пам’ять Миколи. Пів століття тому, 50 років тому, він полював тут із батьком.

На світанку відстань між ним і вовком почала зростати. Рудий зупинявся через кожні 100 метрів, ледве пересуваючи хвору лапу.

— Утомився?

Звір опустився в сніг і висолопив язика. Далі йти в нього майже не було сил.

— Тоді перепочинемо.

На розстелений спальний мішок Рудий забрався з вдячністю, вмостився всередині клубочком.

— Спи, сину. А я поки гілля наламаю, вогонь розведу.

Сухого гілля вистачило на невелике багаття. Після морозної ночі його тепло було приємним; Рудий дрімав, часом розплющуючи очі. Микола простяг руки до полум’я.

— Востаннє я сюди приходив 20 років тому, батька ховати. Думав, більше не повернуся.

Вовк підвів голову й подивився на нього.

— А от знову тут. Та ще й із товаришем, якого батько й уявити не міг.

За годину рушили далі. Відпочинок допоміг Рудому, крок став упевненішим. Однак до полудня кульгавість повернулася. Під високим сонцем сніг розпушився, Микола провалювався по коліна, а у вовка все частіше підгиналася лапа.

— Погано, — пробурмотів старий, загрузнувши в заметі. — Гаразд, лягай на сани.

Він розклав волокуші. Рудий не відразу зрозумів запрошення, потім обережно ліг на дерево.

— Отак. Тепер поїдеш.

Тягти по снігу вовка вагою в 70 кілограмів виявилося важко. Микола не нарікав: іншого шансу дістатися в них не було.

Лише надвечір серед високих ялин біля підніжжя Лісової гори показався перекошений зруб.

— Ось наше житло.

Дах протікав, одне вікно було розбите, двері трималися на одній-єдиній завісі. Зате стіни лишалися міцними: батько будував добротно.

— Нічого, підправимо.

Микола допоміг Рудому вибратися із саней. Поки той із цікавістю обнюхував нове місце, старий оглядав хатину. Усередині стояли сирість і холод; підлогу вкривало старе листя. Біля іржавої пічки в кутку виднілися нари з товстих колод…