Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

Ліда з надією подивилася на Аллу. — А якщо вони вистежать? Вони ж були біля вашого будинку.

Алла замислилася. — Є в мене одна ідея. Спробуємо її здійснити, тільки от час, звісно.

До пізнього вечора вона обдзвонювала своїх старих знайомих, піднімала всі свої зв’язки. Вигадувала, як обґрунтувати свої дивні часом прохання. І на щастя, все вийшло.

Рівно о першій ночі до під’їзду будинку, де жила Алла, під’їхала карета швидкої допомоги. Медпрацівники з масками на обличчях зайшли в під’їзд. За п’ятнадцять хвилин вони вже вийшли з ношами, на яких лежала огрядна жінка з величезним животом.

Медики завантажили пацієнтку, і машина рушила, увімкнувши проблискові маячки. — Вийшло, — прошепотіла Ліда, скидаючи ковдру й сідаючи на каталці. Невдоволений Матвій заплакав, йому не сподобалося лежати під щільною ковдрою.

— Сподіваюся, — Алла стиснула її долоню. — Добре, що в Каті та її колеги, яка працювала на швидкій допомозі, такий самий розмір одягу, як у мене, і форма сіла, як влита. — Та вже, задачку ви нам задали, — засміявся другий медик.

— Такий спектакль. Добре, Степанович машину надав, тільки заради тебе, Аллочко. Як ти його доньці допомогла торік, він усе про твої золоті руки згадує.

Алла згадала доньку Андрія Степановича, головного лікаря однієї з підстанцій. Вона була вагітна двійнею, на дев’ятому місяці знепритомніла, тиск піднявся до двохсот. Терміново привезли в пологовий, тоді дівчину і її дітей ледве-ледве вдалося врятувати.

— Тільки швидко треба, а то, сама розумієш, нам машину на пів години дали. — Малюк у вас такий милий, просто слів нема, — фельдшерка потріпала Матвія по щоці. — Потім, сподіваюся, поясниш, до чого цей карнавал.

— Так, усе потім, — пообіцяла Алла. Їм належало дістатися околиці міста, де вже мав чекати син її подруги, Петро, на своїй машині. На щастя, все минуло чудово.

Петро чекав у призначеному місці. Вмостивши Ліду й Матвія на задньому сидінні, він сів за кермо. — Привіт мамі передавай, — усміхнулася Алла. — Приїду, сподіваюся, коли відпустка буде.

— Приїжджайте, тітко Алло, — засміявся здоровань. — Матінка чекає на вас. У нас лазня нова, вам сподобається. Усе як треба зробили, за європейськими стандартами, як то кажуть.

Провівши машину поглядом, Алла пішла до зупинки автобуса. Вона викликала таксі й, зіщулюючись від прохолодного нічного повітря, вмостилася на лавці. Вона сподівалася, що все зробила правильно.

Якщо Лідії й справді загрожує небезпека, краще їй поки пожити в тихому місці. Якщо ні, то що ж, краще перестрахуватися. Додому вона була за годину.

Її подруга, яка позичила їй форму фельдшерки, чекала її на кухні. Повернувши форму й трохи побалакавши, вони лягли спати. Наступного дня Алла зателефонувала Насті й переконалася, що з Лідою все гаразд.

— Кімнату їй надала, бідна дівчинка, так переживає. Усе намагається мені допомагати чимось: готувати, прибирати, прати, — розповідала подруга Алли. — Ти їй коли розкажеш, у чому справа?

Я ж згораю від цікавості. І Ліда твоя мовчить як риба. У чому там небезпека, про яку ти говорила?

— Поки сама до ладу не знаю, Настусю, — зітхнула Алла. — Але дякую, що прийняла її, адже ризикуєш усе-таки. — Та чим я ризикую в своєму ведмежому кутку? — Настя засміялася.

— І захисники в мене, як на підбір. Ми ж вівчарку завели, кавказця, ніхто й не сунеться при здоровому глузді. Ти тільки скажи.

Синочок-то її, Матвій, як на твого Вовку схожий. А Ліда каже, не його, і по батькові інше. — Настю, я потім тобі все розповім, — пообіцяла Алла. — А як у Ігорка твого справи? Онука вже дочекалася?

— За місяць народиться. За голосом Насті Алла зрозуміла, що та усміхається. — Які ж ми з тобою старі, як швидко час летить.

Ще вчора після коледжу морозиво їсти в парк бігали, пам’ятаєш? Там найсмачніше було. А тепер уже онуки.

Отак життя пролетіло, і не помітили. Побалакавши з подругою ще трохи, Алла заспокоїлася. З Лідою все буде цілком гаразд.

Треба тільки трохи почекати й подивитися, що буде. Хоча вона вже поводилася подібним чином щодо сина, і ні до чого хорошого це не привело. Наступного дня Аллі належало вийти на чергування.

День минув як завжди. Вона прийняла кілька пологів, заповнила документи, поговорила з колегами про майбутню акредитацію. Подзвонила ще раз Насті, щоб переконатися, що Ліда в порядку.

Додому вона вирушила рано-вранці, коли доба добігла кінця. Дорогою вона зайшла до магазину й купила продуктів. Спати їй хотілося страшенно.

Втім, як завжди, після добового чергування. Підійшовши до своїх вхідних дверей, вона раптом відчула невиразну тривогу. Щось було не так.

Вона оглянула двері. Ніби все нормально. Тільки були дивні подряпини біля замка.

Здається… Ні. А може, вони тут давно?