Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

Алла зітхнула. Швидше б відпустка. Забагато тривог було останнім часом, от і ввижається їй чортзна-що.

Вона відчинила двері, поставила важку сумку на підлогу й почала роззуватися. Раптом хтось схопив її за передпліччя й різко втягнув до кімнати. Алла спробувала закричати, але незнайомець затулив їй рота рукою.

Її жбурнули на диван. Із передпокою долинув звук замикання дверей. Вона підвела очі й побачила перед собою невисокого білявого чоловіка з рудою бородою.

Він стояв над нею, вишкірившись. — Ну що, мамашо, не хочеш нічого розповісти? — Хто ви? — прошипіла Алла. — Чого вам треба?

— Нам? Та суща дрібниця. До кімнати увійшов другий чоловік.

Він був старший за першого, років сорока на вигляд. Зовнішність його вселяла куди більший страх. Височенний, із широкими плечима й потужними руками.

Він явно регулярно займався спортом. — Нам треба знати, де дівка. Я так зрозумів, ти її сховала.

Скажи куди, і ми підемо. — Я не знаю, про яку дівчину ви говорите, — прошепотіла Алла. — Залиште мене в спокої.

— Знаєш, — білявий наблизив своє обличчя до обличчя Алли, і вона відчула неприємний запах дешевих цигарок і нечистих зубів. — Ми знаємо, що вона жила з тобою. Ось, в останній момент зірвалася, а чекати вже не можемо.

— То де, де дівка? — Не знаю, поїхала. Алла спробувала встати, але білявий не дав їй цього зробити, різко штовхнувши назад на диван.

— Та ми зрозуміли, що поїхала, куди саме? Тобі що, проблеми потрібні? — Ідіть, — промовила Алла, дивлячись йому в очі. — Я нічого не знаю.

— Та знаєш. — втомлено промовив другий чоловік. — І чим швидше ти скажеш, тим краще.

Хочеш сказати, це не вона тебе залишила? Він жбурнув Аллі на коліна фотографію, на якій була зображена Ліда з Матвієм на руках, усміхнена в камеру. — Вона втекла? — продовжувала наполягати на своєму Алла.

— Звідки я знаю, куди вона поділася? Вона мені не звітує. — Ну то подзвони їй, — запропонував білявий. — Невже вона тобі не скаже?

— А ми постоїмо поруч, послухаємо. Розумієш, ми ж не просто так. У неї є дещо, що нам дуже треба.

Вона дещо знає. І ми теж хочемо це дізнатися. Ось і все. Ми не зробимо їй нічого поганого.

— Я нічого не знаю. Алла підібгала губи й відвернулася. — І дзвонити їй я не буду.

— Ну тоді доведеться на тебе трохи натиснути, мамашо. Не ображайся, — зареготав широкоплечий. Невідомо звідки в нього в руках з’явився маленький ножик.

Він підніс його до обличчя Алли й проспівав: — Трохи личко попсуємо, а потім, може, ще щось. І так доти, доки не скажеш, де Лідка і її виродок. У Алли закрутилася голова, але вона вперто дивилася в обличчя чоловікові, який стискав у руці ніж.

— Не знаю, — відкарбувала вона. — Гаразд, ти не залишаєш нам вибору. Костян, потримай мамашу, — усміхнувся чоловік.

Білявий сів поруч з Аллою й міцно обхопив її за плечі, притиснувши руки до тулуба. Ніж усе ближче підсувався до обличчя Алли. Вона хотіла закричати, але просто не могла: виявилося, її паралізувало від страху.

Холодна сталь торкнулася її шкіри. Раптом у двері подзвонили. Білявий вилаявся.

— Гостей чекаєш, мамашо? Алла заперечно похитала головою. — Ну, зробимо вигляд, що нас немає, тобі ж не складно.

— Пискнеш — переріжу горлянку, — пригрозив широкоплечий. Дзвінок повторився. — Та хто там такий настирливий? — прошипів білявий.

— Нікого немає вдома, неясно, чи що? Удар, ще удар. Здавалося, дрижить уся квартира.

— То ти чекаєш когось? — прошипів широкоплечий. — Ах ти, стара корго!

У цей момент двері вдарилися об стіну. Алла зрозуміла, що хтось виламав замок. Білявий і широкоплечий розгублено перезирнулися.

У кімнаті з’явився ще один чоловік. У руках він стискав пістолет. — Ану пішли звідси! — закричав він.

— Вовка! Ти, чи що?