Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

Алла поклала дитину на руки Світлі. — Я… мені треба відпочити. Я повернуся. Щось голова закрутилася.

Виходячи з пологової зали, Алла почула за своєю спиною голос Ліди. — Не показуйте мені. Не треба, я не хочу його бачити.

Алла насилу дійшла до поста й важко опустилася на стілець. Може, вона збожеволіла або надто багато думає про сина останнім часом. Але помилки бути не може.

Це Лідія народила дитину, яка є точною копією Володі. Володька з’явився на світ точно в строк. Алла відразу притиснула його до себе, насолоджуючись звуком його голосу.

— Добре кричить, — похвалила акушерка. — Легені чудові. Алла втомлено кивнула.

Вона підняла куточок простирадла й подивилася на малюка. Очі здавалися неймовірно великими й якимись дивно серйозними, ніби він уже щось розуміє в цьому житті. Вона торкнулася пальцем родимої плямки під правим оком.

Хлопчик заплющився й закричав із новою силою. — Красень, — похвалила акушерка. — Як назвеш?

— Володя. Володимир, — прошепотіла Алла. — Гарне ім’я.

Акушерка підійшла до узголів’я кушетки й погладила Аллу по голові. — Ти чудово впоралася, дівчинко. А кажуть, наші вічно народжують з ускладненнями.

А ти ніби створена, щоб бути мамою. Подумай про це. З твоїми стегнами народжувати й народжувати.

Головне, щоб було від кого. Алла слабо всміхнулася. — Ні, мені одного, мабуть, вистачить.

Дівчина й справді боялася пологів. Вона чудово знала, що такий закон: лікарі вічно хворіють на найекзотичніші й найрідкісніші хвороби, у медсестер зазвичай жахливі вени. А акушерки народжують важче за інших.

Але, на щастя, пологи Алли минули легко, попри всі її страхи й тривоги. Може, допомогло те, що народжувала вона в тому самому пологовому, де й працювала, і оточували її хороші знайомі, майже рідні колеги. Вона милувалася своїм сином і не могла намилуватися.

Виявилося, що в нього є ще одна родима плямка, схожа на плід полуниці, на спині. А ще він був страшенно схожий на Влада. Це було помітно відразу й ставало помітніше в міру дорослішання хлопчика.

Алла боялася, що не зможе полюбити сина. Будучи вагітною, вона не відчувала потреби говорити зі своїм зростаючим животиком, гладити його, співати йому пісеньок. Вона не уявляла себе в ролі матері.

Її це лякало. Що, як ті почуття, які вона пережила, коли її зрадив Влад, перенесуться на дитину? Але, на щастя, любов виникла в її серці, щойно вона вперше взяла його на руки.

І вона сама злякалася того, наскільки сильною була ця любов. Вона раптом зрозуміла, що зробить для Володі все, що завгодно. Вкраде, вб’є, збреше і зверне гори, аби тільки йому нічого не загрожувало і аби тільки з ним усе було добре.

Повернувшись із пологового, вона годинами розглядала його пальчики, гладила його голівку. Вона вдихала його особливий, немовлячий аромат і почувалася абсолютно щасливою. Її мати не питала ні про батька дитини, ні про те, чи братиме він участь у вихованні сина.

Вона просто допомагала доньці в усьому й намагалася бути хорошою бабусею. І Алла була їй за це безмежно вдячна. І ось тепер вона ніби вдруге взяла на руки новонародженого сина.

Цей хлопчик від Лідії був копією її Володі. Ні, він ніби й був Володею, Володимиром Другим. Не буває таких збігів, ну просто не буває.

Алла раптом згадала, що Ліда вирішила відмовитися від дитини. Господи, та як же так? Що ж тепер робити?

Вона не може допустити, щоб цей малюк опинився в дитбудинку, просто не може. Забрати його собі? Та хто їй віддасть?

У її-то віці. Може, оформити опікунство, все ж вийде. Алла струснула головою.

Спершу все-таки треба поговорити з Лідою, дізнатися, хто є батьком дитини. Але не буває таких збігів, просто не буває. Алла довго не могла прийти до тями.

Вона відчувала, що мусить ще раз побачити малюка, побачити Ліду. Але не наважувалася. Наче боялася, що на неї обвалиться щось таке, з чим вона не зуміє впоратися.

Вона навіть думала, що простіше забути про все. Це рішення Ліди, і не її справа втручатися й щось там змінювати. Але очі малюка — такі самі серйозні, такі самі темно-сірі й глибокі, як у її сина.

Вона не могла викинути їх із голови. Коли її чергування добігло кінця, вона навідала дитину. Так, сумнівів не лишалося, він схожий на Володю.

Схожий так, що її серце стискалося від фантомного болю. І Алла вирішила, що мусить діяти. Ліду перевели до післяпологового відділення.

У палаті вона була сама. Дівчина лежала, відвернувшись обличчям до стіни. Спершу Аллі здалося, що вона спить, але вона помітила, що плечі Ліди злегка здригаються.

Вона тихо плакала, як плачуть скривджені діти, які вперше в житті зіткнулися з несправедливістю. Лідія тихо покликала Аллу. Так, вона обернулася.

Очі її почервоніли, обличчя опухло. — Я можу з вами поговорити? Алла підійшла до ліжка й опустилася на стілець, що стояв поруч.

— Про що? — різко відповіла Ліда. — Я вже все вирішила. Вам не вдасться мене відмовити.

Так, я погана. Так, мені не місце серед нормальних людей. Убивати таких треба.

Я сама все це знаю без вас. — Але ви плачете. Отже, рішення вас навряд чи тішить.

Алла намагалася вкласти у свій голос якомога більше м’якості. Так вона колись говорила з маленьким Володькою, коли він, як вона казала, «залазив у пляшку» й ніяк не хотів іти на контакт. Ліда сіла й різко струснула головою.

Темне волосся розсипалося по плечах. — У мене немає вибору, розумієте? — твердо сказала вона. — А якщо ви хочете прочитати мені лекцію про те, яка я погана мати і яке я чудовисько, то ви просто даремно гаєте свій час.

— Ні, я не хочу читати вам лекції, — тихо промовила Алла. — Я просто хочу вам допомогти. Може, вийде?

— Не вийде. По щоці Ліди скотилася сльоза. — Нічого не вийде. Я сама в усьому винна.

Нічого не виправити, розумієте? Нічого. Алла зітхнула.

Що ж, мабуть, є один плюс. Видно, що Ліда хоче поділитися своїм болем. Тепер головне — не помилитися.

— Можеш просто розповісти, що сталося? — запропонувала Алла. — Кажуть, від одного цього може стати легше, а там подивимося. Добре?

Ліда замислилася. Алла розглядала її обличчя. З глузду з’їхати, та вона ж іще зовсім дитина.

Життя тільки починається, а на неї вже стільки навалилося. Ліда шморгнула носом. — Навряд чи мені стане легше.

Я зробила помилку й розплачуюся за неї. Мені справді шкода цієї дитини. Я все-таки на нього подивилася. Гарний.

Вона задумливо почала обводити пальцем візерунки на постільній білизні. — А я з ним отак. Кажуть, що ми часто долю батьків повторюємо.

Я так боялася, що так буде і зі мною, а от вийшло, що все-таки повторюю. — І все-таки що сталося?