Самотня акушерка пустила переночувати матір із дитиною. Сюрприз, який чекав

— спробувала наполягти на своєму Алла. — Дівчинко моя, я бачу, що тобі зле, а я хочу тобі допомогти.

Ти ж не хочеш відмовлятися від малюка, правда? Ліда помовчала, а потім заперечно похитала головою. Дивлячись просто в очі Аллі, вона сказала:

— Ні, не хочу. Я сподіваюся, що зможу потім його забрати, але що, як не вийде? — У тебе є батьки? Друзі, ще хтось? — спитала Алла. — Вони ж можуть допомогти?

Ліда гірко всміхнулася. — Нікого немає. Зовсім нікого. Іти мені нікуди.

І не просіть мене ні про що розповідати, гаразд? Правда, просто знайте, що жити мені доведеться на вулиці, а я не можу піти на вулицю з дитиною. А так у нього хоча б буде дах над головою.

Алла обережним рухом торкнулася руки дівчини й промовила фразу, якої сама від себе не чекала. — Можеш пожити в мене? Ліда здивовано підняла брови.

— У вас? Але в мене, правда, немає ні грошей, ні роботи, нічого. — Не треба грошей, — рішуче заявила Алла.

— Потім щось придумаємо. Забирай дитину й поїдемо до мене. У мене двокімнатна квартира, я живу сама, якось помістимося.

Грошей вистачає, прогодую. А там придумаємо, що робити. Лідія замислилася.

— Але… Я не можу. Я ж вас зовсім не знаю, навіщо вам це? Алла всміхнулася.

Вона відчувала, що Ліда готова погодитися. — Лідочко, я просто хочу тобі допомогти. Цього достатньо?

Дівчина опустила очі. — Але я не можу так, правда. Ви мене не знаєте, і я вас не знаю.

— То познайомимося, — пообіцяла Алла. — Зважуйся. Дитина не повинна рости в дитячому будинку, коли в неї є мати.

Лідія повільно кивнула. — Але… тільки якщо потім я поверну вам усі гроші, які ви на мене витратите, добре? — Звісно. Алла погладила дівчину по голові, як маленьку.

— Звісно, повернеш, щойно в тебе з’явиться така можливість. Ліду виписали через три дні. Вона почувалася чудово, і жодних причин тримати її в пологовому не було.

Як і обіцяла, вона не стала писати відмову від сина. Вона розповіла Аллі, що відразу після її візиту пішла у відділення, де лежали новонароджені, і попросила, щоб їй дали подивитися на малюка. — Мене ніби відпустило, — говорила вона Аллі, коли вони їхали до неї додому на таксі.

— Уявляєте, ніби якась гора з плечей звалилася. Я ж думала, що ніколи його більше не побачу. Дивилася на нього й надивитися не могла.

І що на мене найшло? Як я взагалі могла подумати від нього відмовитися? — Ну от, тепер він буде з тобою, — пообіцяла Алла, — і ніхто вас не розлучить.

Вона підготувала кімнату для Лідії, забрала в подруги, яка встигла виростити онука, дитяче ліжечко й крихітні, лялькового розміру речі. Також купила підгузки, присипки та інші такі необхідні немовляті речі. Побачивши все це, Ліда розплакалася.

— Дякую вам, якби не ви… Алла обійняла дівчину. — Мені це нічого не вартувало, повір.

Сина Ліда вирішила назвати Матвієм. Алла спитала, як звали тата малюка, сподіваючись почути ім’я Володі. — Неважливо, — відрізала Ліда.

— Напишу ім’я свого тата, Олександр. Я Олександрівна, а він буде Олександрович. Алла розуміла, що Ліда страшенно злиться на батька своєї дитини, і ставити їй прямі запитання вона не наважувалася.

Але схожість маленького Матвія і Володі була приголомшливою. Алла шкодувала, що в неї не залишилося дитячих фотографій сина. Квартира, в якій вони жили, колись згоріла разом з усіма речами.

Сусід напився й заснув із цигаркою. На щастя, ніхто не загинув. Але три квартири вигоріли повністю.

Міська адміністрація надала погорільцям нове житло. Аллі дісталася непогана двокімнатна квартира неподалік від центру. Вона навіть раділа цьому.

Тепер і до роботи було добиратися ближче, і всі потрібні магазини під боком. Але вона страшенно шкодувала, що не залишилося бібліотеки, яку збирали ще її батьки. Сотні медичних книжок згоріли дотла.

Згоріли й фотографії сина, які вона так берегла. Алла думала, що воно й на краще. Раніше вона могла проводити довгі години, розглядаючи знімки й згадуючи свого Володеньку.

Може, саме світобудова натякає їй на те, що варто перестати чекати його. Минуло два місяці. Ліда обжилася в Алли.

Виявилося, що вона чудово готує, недарма вчилася на кухаря. Вона балувала Аллу розтягаями, чудовими пишними пирогами, кулеб’яками й борщами. У квартирі було чисто, як ніколи.

У Алли не завжди вистачало часу на прибирання, а от Ліда, як з’ясувалося, обожнювала наводити лад. Матвій був спокійною дитиною й не завдавав багато клопоту. — Ось ще трохи підросте, знайду роботу й з’їдемо, — обіцяла Ліда щоразу, зустрічаючи Аллу з роботи.

— Пробачте, що стільки клопоту вам завдала. — Та годі тобі, — усміхалася Алла. — Мені ж на радість, я хоч не сама.

Аллі й справді стало легше на душі, вона ніби повернулася в той час, коли поруч був маленький син. І вона відчувала, що потрібна йому, а він потрібен їй. Затьмарювало її радість лише те, що Ліда майже не розповідала про себе.

Їй здавалося, що дівчина їй не довіряє. Вона дізналася лише, що Ліда сирота й виховувалася в дитячому будинку. А сина народила від якогось випадкового знайомого, з яким не планувала заводити серйозних стосунків.

Усі розмови на подібні теми Ліда різко обривала. І Алла вирішила, що не варто наполягати. Хто знає, може, це й справді лише збіг.

Просто доля вирішила потішити її. Повернути сина не змогла, зате послала Ліду та її дитину, як дві краплі води схожу на її Володю. Дізнавшись про те, що Алла вирішила прихистити чужу дівчину, її подруги тільки крутили пальцем біля скроні.

Якщо вона шахрайка, пограбує або вмовить прописати, потім половину квартири відсудить, питали вони. Але Алла лише відмахувалася від настирливих запитань, вона точно знала, що Ліда не зробить нічого подібного. Просто знала, і все.

Життя ввійшло у свою колію. Іноді Аллі починало здаватися, що Ліда — її донька, а Матвій — онук. Вона обожнювала возитися з хлопчиком.

Читала йому казки, співала пісеньки. А він усміхався їй своєю беззубою, смішною усмішкою й тягнув до неї ручки, як колись тягнув Володя. Коли Матвієві виповнилося три місяці, Ліда почала підробляти.

Пекла торти на замовлення. Алла купила їй усе необхідне: форми для коржів, мішки, насадки для крему, хороший міксер. Благо торти в Ліди виходили відмінні, покупці швидко оцінили її вміння.

Перший торт вона спекла для корпоративу в пологовому. Алла принесла витвір Ліди на роботу, і він привів усіх у захват. Старша медсестра відразу попросила спекти торт на день народження її сина.

А потім з’явилися й інші замовлення. Ліда була щаслива. Вона не сиділа без діла, у неї з’явилися гроші, на які вона могла купувати синові все найнеобхідніше.

Але вона все одно хотіла знайти роботу, вважаючи, що випікання тортів удома — не найстабільніше джерело заробітку. Одного недільного вечора Ліда вирушила гуляти з візочком у парк. Алла залишилася вдома, їй хотілося відпочити, бо минула зміна видалася важкою.

Жінка вмостилася біля телевізора зі спицями, вона хотіла зв’язати кофтинку для Матвія на осінь. Йшов один із її старих улюблених фільмів. Раптом вона почула шум у передпокої: повернулася Ліда.

Алла стривожилася, адже це було зарано, вона пішла всього пів години тому. Зазвичай Ліда гуляла мінімум годину-півтори, вважаючи, що дитині для нормального розвитку просто необхідне свіже повітря. Алла відклала в’язання й вийшла до Ліди.

Дівчина стояла, як статуя, притискаючи сина до грудей. По щоках її котилися сльози. — Лідочко, що сталося? — перелякано вигукнула Алла. — Тебе хтось образив?

Ліда схлипнула й підвела очі на жінку. — Вони мене знайшли. Я сподівалася, що вони не знайдуть мене, а вони знайшли. Алло Геннадіївно, що мені тепер робити?