Шейх вирішив перевірити нову дружину грошима, але її вибір виявився для нього несподіваним
— Я знаю.
— Ви впевнені?
Вона подивилася на обручку.
— Уперше за вечір — так.
Павло надіслав договір з архіву, потім рахунок. Поки вона оплачувала, їй зателефонував Артем.
— Машко, ти що накоїла? — спитав він.
Голос у нього був молодий, ламкий від спроби жартувати, хоча йому давно виповнилося двадцять. Після аварії він соромився всього: візка, слабких ніг, чужої допомоги, своїх спалахів злості. Він місяцями не виходив із дому, бо в під’їзді не було пандуса, а мати не могла щоразу тягти його вниз.
— Нічого поганого.
— Мама ридає. Каже, ти оплатила центр.
— Вона перебільшує.
— Не бреши. У неї голос як у чайника.
Марія тихо засміялася, і від цього сміху по щоках знову потекли сльози.
— Слухай мене, Артеме. Ти підеш на заняття. Не будеш нити, що важко, не будеш зриватися на маму, не будеш ховатися.
Він замовк.
— Я боюся, Маш, — сказав він зовсім іншим голосом.
Вона притиснула телефон до вуха.
— Я теж.
— Чого?
Марія глянула на годинник. Тридцять дві хвилини.
— Що одного дня ми повіримо людям, які вважають нас дешевими.
Артем не зрозумів, але не став питати.
— Він тебе образив? Цей твій багатий?
Марія видихнула.
— Я сама розберуся.
— Маш…
— Ти просто встань, гаразд? Не зараз. Потім. Але встань.
Він довго мовчав.
— Гаразд.
Вона скинула виклик і відкинулася на сидіння. Водій увімкнув пічку, хоча в салоні не було холодно. Напевно, побачив, що її трусить.
— Перепрошую, — сказала Марія. — Ви не могли б відвезти мене ще в одне місце?
— Кажіть.
Вона назвала район. Там була стара клініка, де вона працювала до весілля.
Дорогою телефон знову завібрував. На екрані висвітилося ім’я Рашида.
Вона не відповіла.
Повідомлення прийшло майже відразу:
«Ти не в торговому центрі».
Потім друге:
«Самір каже, ти переводиш гроші якимось людям. Це правда?»
Марія різко підвела голову.
Самір каже.
Звідки Самір знав?
