Шейх вирішив перевірити нову дружину грошима, але її вибір виявився для нього несподіваним

Телефон знову завібрував. Світлана надіслала документи. Рахунки, призначення, реквізити. Марія сіла в машину і почала оплачувати один за одним. На третьому платежі банк запросив підтвердження особи. Вона набрала номер служби підтримки. Голос оператора був ввічливий, механічний.

— Підтвердіть кодове слово.

Марія не знала кодового слова. Картку оформлював Рашид.

Вона похолола.

— Я власниця картки, — сказала вона, хоча розуміла, що це не так.

— За правилами безпеки ми не можемо провести операцію без підтвердження.

Водій мовчки поглядав на неї в дзеркало.

Марія стиснула телефон так, що побіліли кісточки.

І тут їй прийшло повідомлення від Рашида.

«Залишилося сорок хвилин. Не раджу витрачати час на спектакль».

Вона дивилася на екран, відчуваючи, як злість піднімається з живота до грудей, гаряча, майже рятівна.

Вона натиснула виклик.

Рашид відповів одразу.

— Проблеми?

— Банк заблокував платежі.

— Значить, купуй у магазинах.

— Мені потрібне кодове слово.

— Навіщо?

— Щоб витрачати твій мільйон.

На тому кінці стало тихо. Потім він промовив:

— Де ти?

— У місті.

— Маріє.

— Кодове слово, Рашиде. Або ти сам порушиш свої умови.

Вона чула його дихання. Поруч, здається, хтось сказав йому щось упівголоса. Самір. Звісно.

— «Жасмин», — нарешті сказав Рашид. — Кодове слово «жасмин».

Марія завмерла на секунду.

Жасмин.

Так називалися парфуми, які подарувала їй його мати на весілля. Так пахло в кімнаті, де жінки допомагали їй одягати сукню. І так пахла хустка, яку Самір учора подав їй після вечері, коли вона випадково пролила на руку чай.

Чому це слово дряпнуло її пам’ять, вона не зрозуміла. Не було часу.

— Дякую, — сказала вона.

— Що ти купуєш?

— Правду про себе.

Вона вимкнулася.

Платежі пройшли. Світлана за кілька хвилин надіслала одне голосове, потім друге. Марія не відкривала. Боялася почути вдячність і розсипатися просто в таксі.

Наступним був дім.

Не її теперішній — скляний, під охороною, чужий. А старий п’ятиповерховий будинок з облупленим під’їздом, де жила мати, де після смерті батька протікав дах, де взимку зі щілин у вікнах тягло так, що Олена спала в шкарпетках і кофті. Там же в сусідньому під’їзді жила тітка Наталя, яка годувала Артема супом, коли Марія затримувалася на роботі, і позичала гроші на ліки, не питаючи, коли повернуть.

Павло, майстер, якого Марія знала ще з клініки, одного разу дивився їхню квартиру і склав кошторис ремонту. Кухня, ванна, вікна, розширення дверного прорізу для візка Артема, поручні, пандус біля під’їзду, нормальне ліжко з підйомним механізмом.

Кошторис лежав у синьому записнику, вклеєний між сторінками. Марія знайшла номер Павла.

— Павле Івановичу? Це Марія Коваленко. Ви робили кошторис для квартири моєї мами.

— Пам’ятаю, звісно. Ви ще сказали, що поки відкладемо.

— Не відкладемо. Починайте завтра. Я зараз переведу аванс і оплату матеріалів. Тільки офіційно, за договором.

— Маріє, там сума…