Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

Їй було майже байдуже, що Назар рідко починав бійки першим. Дорослим простіше було сказати: «Знову цей шибеник», ніж розбиратися, хто кинув перший камінь.

Того дня, коли хлопець знепритомнів, усе почалося біля школи. Назар ішов додому поруч із Яриною, дівчиною з акуратними косами й гарним, завжди трохи пихатим обличчям. Вона йому подобалася так сильно, що поруч із нею він забував про синці й прізвиська.

Артем Середа підстеріг їх біля паркану. В руці він тримав маленький камінь.

— Гей, приблудний! — викрикнув він і вдарив Назара нишком.

Ярина скрикнула й відбігла вбік. Назар кинувся на Артема. Вони покотилися по землі, чіпляючись один за одного, а навколо відразу зібралися хлопчаки. Хтось під’юджував, хтось сміявся. Допомогти Назарові було нікому.

Лише Соломія, худенька донька шкільної прибиральниці, кинулася між ними.

— Перестаньте! Та відчепіться від нього!

Її відштовхнули. Тоді вона зняла такий крик, що зі школи вибігли вчителі й її мати. Назар уже підвівся на ноги. Його хитало, перед очима пливли сірі кола, та він уперто пішов додому.

Соломія бігла слідом, намагаючись витерти кров із його щоки своєю хустинкою.

— Назаре, стій. У тебе все обличчя в крові.

— Відчепися, — буркнув він, соромлячись і болю, і її жалю.

Вона зупинилася, схлипнула, та все одно дивилася йому вслід, доки він не зник за поворотом.

З кожним роком жити в баби Галі ставало важче. Назарові діставалася вся брудна робота: прибрати в хліві, підмести двір, натягати води, виполоти грядки, нагодувати птицю. Інші хлопці бігали купатися, грали в м’яч, сміялися на вулиці, а він до темна гнув спину над справами, які ніколи не закінчувалися…