Сільські плітки переслідували Мішу з дитинства, та одна зустріч змусила всіх замовкнути

— От що, Назаре, — сказала вона, щойно він поставив сумку в сінях. — Я своє слово перед Софією стримала. Виростила тебе? Виростила. Тепер ти лоб здоровий, сам себе годуй. Досить на моїй шиї сидіти.

Він мовчав.

— Хата твоєї бабки стоїть, квартирантів випроваджуй і живи там, якщо хочеш. А хочеш — їдь куди очі дивляться. Мені байдуже. Я, може, до доньки переберуся. Господарство вже не тягну.

Назар не став сперечатися. Зібрав трохи речей у стару сумку й поїхав у велике місто. Він не знав, що там знайде, але точно розумів: лишатися там, де кожен кут пам’ятав його приниження, він більше не може.

З роботою несподівано пощастило. На дверях солідної юридичної фірми висіло оголошення: потрібен водій. Назар зайшов у відділ кадрів, заповнив папери й уже за годину почув:

— Вас беруть. Возитимете керівника.

Молода співробітниця глянула на нього поверх окулярів.

— Місто знаєте?

— Поки що ні.

— Нічого. Навігатор допоможе, а потім звикнете.

Назар кивнув. Машина була чиста, доглянута, пахла шкірою й дорогим тютюном. Він під’їхав до центрального входу й уперше побачив Олега Павловича Савчука — суворого чоловіка в темному пальті, з утомленим обличчям і уважними очима.

Той сів на заднє сидіння, але відразу нахилився вперед, вдивляючись у водія.

— Ми з вами ніде раніше не перетиналися?

— Ні, — спокійно відповів Назар. — Я у вашому місті нещодавно.

Олег Павлович помовчав.

— Дивно. Обличчя знайоме. Гаразд, поїхали в діловий центр на центральній вулиці. У мене зустріч.

Назар увімкнув навігатор і виїхав зі стоянки, не підозрюючи, що поруч із ним сидить людина, чия тінь ішла за ним усе життя…